Закрити
Остання ніч Кобзаря
08 Травня 2015, 15:56 , Переглядів: 3066
FacebookTwitterLivejournal
Остання ніч Кобзаря Фото: www.show.pp.ua Остання ніч Кобзаря

Тарас Григорович Шевченко ввійшов в історію світової культури як великий народний поет. Та, крім поетичного, Бог наділив його ще не одним іншим талантом, бо Шевченко і талановитий маляр, і прозаїк, і драматург, і мемуарист. Шевченко мав добрий голос і дуже любив співати. А читанням своїх віршів покоряв усіх, пише відомий шевченкознавець Павло Зайцев.

Геніальна поезія, безкомпромісна любов до рідного краю і боротьба словом за суспільну справедливість для рідного народу поставили Шевченка на п'єдестал символом гуманності і, мабуть, без перебільшення, можна сказати, - символом самої України.

Його думки і помисли надихають все нові й нові покоління. Про Т.Г.Шевченка багато написано. У цьому матеріалі мені хотілося б привернути увагу читачів до його останнього дня життя.

…День прокидався.
Й о такій порі
Під Каневом преславними на горі
З усіх усюд,
з усіх гірких століть
Зійшлися кобзарі.
Зійшла сльозою й пісня України
Аж до Дніпра, закованого в лід.
Вона була така, як Чураївна –
Такий же сум.
Такий же стан і вид.
А з того боку часу – там діди
Розтоплювали кровію льоди,
Оті льоди свяченими рубали,
Але Дніпра тоді не розкували,
Та й заридали!
Саме в Петербурзі
Шевченко круто сходами ішов.
Скрипіли сходи в невимовній тузі,
Хоч ледве дотикались підошов.
Він перейшов ті сходи.
І ступив

На землю.
На свою.
На віковічну.
Йому калина глянула у вічі.
Дніпро йому стенувся –
І скипів!
                (Петро Селецький «День останній» уривок)

Саме цей день , на мій погляд, найкраще описано у невеличкій книжечці Петра Коваленка “Серце моє трудне, що в тебе болить ...?”. Подаю витяги із неї.

За іронією долі в Т.Г.Шевченка майже збігаються день народження та день смерті. З нагоди іменин знайомі та друзі старалися провідати хворого поета, зробити йому щось приємне, привітати, поздоровити, допомогти. Проте Шевченкові вже було не до свята, бо важка хвороба остаточно зламала його фізично, а проклята смерть відраховувала останні години життя.

Ось як це було, за свідченням О.М.Лазаревського (брати Василь, Іван, Михайло та Олександр Лазаревські в тяжкі для Шевченка хвилини завжди чергували в його квартирі), який останні дні доглядав хворого поета і перший написав дуже цінні спогади про цей трагічний час Тараса Григоровича – причому відобразив усе детально, у хронологічному порядку, майже стенографічно:
“У суботу, 25 лютого (9 березня), у день іменин небіжчика, перший відвідав хворого М.М.Лазаревський і застав його у страшних муках. За словами Тараса Григоровича, з ночі у нього почало боліти в грудях, що не давало йому лягти. Він сидів на ліжку і напружено дихав. ”Напиши братові Варфоломію, - сказав він Лазаревському, - що мені дуже недобре”. Слідом за тим приїхав п.Барі. Послухавши груди, лікар сказав, що водянка поширилася на легені.

Муки страждальця були невимовні; кожне слово вимагало страшних зусиль: мушка, покладена на груди, трохи полегшила страждання, йому прочитали вітальну телеграму з Харкова ...

”Спасибі!” – тільки й міг сказати небіжчик. Потім попросив відчинити кватирку, випив склянку води з лимоном і ліг. Здавалося, він задрімав; усі зійшли до його майстерні. Приблизно о третій годині Тараса Григоровича відвідало ще кілька приятелів. Він сидів у ліжку, кожні 5-10 хвилин питав, коли буде лікар і висловлював побажання прийняти опій, щоб забутися сном. (Йому) відповідали, що лікар буде о третій годині, проте через кілька хвилин він знову починав нудьгувати, питаючи, чи скоро прийде лікар. В цей час йому було порівняно краще. Коли залишився у нього сам В.М.Лазаревський, Тарас Григорович почав говорити про те, як би йому хотілося побувати на батьківщині і що весною поїде він на Україну. Підбадьоруючи хворого, В.М. Лазаревський запрошував його подорожувати з ним у південні губернії. Тарас Григорович слухав із задоволенням, охоче погоджувався, кажучи, що рідне повітря поверне йому здоров”я. ”От, якби додому, там би я, може, одужав”.

Кілька разів повторював він, як не хочеться йому вмирати. У цей час п.Барі знов відвідав хворого, знайшов його в задовільному стані і порадив продовжувати прописані засоби...

О шостій годині приїхав один із друзів небіжчика з лікарем П.А.Круневичем. Хворий знову був у важкому стані. Він із зусиллям відповідав на запитання лікаря і, здавалося, усвідомлював безнадійність свого стану.

На дев”яту годину ранку приїхали знову пп.Барі і Круневич. Вони ще раз вислухали груди хворого: вода продовжувала наповнювати легені. Для полегшення страждань поставили другу мушку. За цим хворий одержав другу вітальну депешу з Полтави... Прослухавши її, хворий сказав: “Спасибі, що не забувають”. Депеша, видно, втішила його. Друзям, що коло нього залишилися, Тарас Григорович сказав: ”Чи не засну я, - візьміть вогонь!” Але хвилин через п”ять він обізвався: “Хто там?” – і коли на поклик ввійшли, то він попросив повернути п.Барі і сказав йому: ”В мене знов починається пароксизм: як би припинити його!” Поклали на руки гірчичники.

Опів на одинадцяту Тараса Григоровича відвідав М.М.Лазаревський з другим приятелем; вони бачили, що хворий сидить на ліжку, не світячи світла: йому було дуже важко. На зауваження М.М.Лазаревського, що, може, вони заважають, Тарас Григорович відповідав: “І справді так; мені хочеться говорити, а говорити трудно”. Його залишили самого.

Майже всю ніч провів він, сидячи на ліжку, обпершись об нього руками: біль у грудях не давав йому лягти. Він то засвічував, то гасив свічку, але до людей, що були внизу, не озивався. О п”ятій годині він попросив слугу, якого залишив при ньому М.М.Лазаревський, дати чаю і випив склянку з вершками. ”Прибери ж тепер тут, - сказав Тарас Григорович слузі, - а я зійду наниз”.

Зійшов Тарас Григорович у майстерню, охнув, упав, і опів на шосту нашого рідного поета не стало!”
Таким, надзвичайно важким і трагічним, був останній день життя Тараса Григоровича Шевченка... 25 лютого (10 березня) 1861 року.

10 Березня

Серед великих і нездар,
Людьми і господом забутих,
Він блискавицею з-за хмар
Розкраяв тьму:
“Порвіте пута!”
...Тюрма холодна.
...Заслання.
...Степи казахів необжиті,
А він свою любов підняв –
І стало двоє сонць на світі!
Де ще любити так могли
Свій край убогий в дикій муці!
А він сталевого сталив...

І впав...
Холодне забуття,
Не доторкнись живої думи!
Тобі мерці,
А нам життя,
Гарячих весен свіжі шуми!
Жаги бунтарської вогонь
Палахкотить-цвіте над світом!
І не вінки до ніг його –
Серця! –
Нащадки, покладіте!
              ВОЛОДИМИР ПІДПАЛИЙ

СМЕРТЬ ШЕВЧЕНКА
Симфонія
1 частина

ВИШНЕВИЙ ЦВІТ

Завірюха стугоніла, вила,
А мороз гострив свій білий ніж,
А Земля, од ляку задубіла,
На вітрах крутилася скоріш.

Щурились дороги, мерзли хмари,
В сіру безвість зносило міста,
А дуби стругалися на мари,
На труну, на віко, на хреста.

Петербурзьким шляхом, по коліна
Грузнучи в заметах, боса йшла
Зморена, полатана Вкраїна,
Муку притуливши до чола.

І намисто сипалось під ноги,
Ніби кров змерзалась на льоту.
“Сину, сину”, - слухали дороги
Тих ридань метелицю густу.

“Може б, сину, липового чаю
Чи калини, рідному, бува...”
А дорога ген до небокраю –
На дорозі мати ледь жива.

Хурделяє хуга хуртовинна,
Засипає снігом очі вщерть.
І біжить до сина Україна
Одганяти знавіснілу смерть.

2

Цілу ніч надворі виє хуга,
Плаче, деренчить в віконнім склі,
Ні дружини, ні дітей, ні друга –
Тільки вишні гілка на столі.

Телеграма від полтавців. М”ята.
Віє в душу запахущий дим,
Та маленька свічка тьмянувата
Тріскає і мружиться над ним.

Дві у шафі, що життя досвітять,
Ну, а там – світити вже йому,
В завірюшних, грозяних століттях
Серцем розпанахувати тьму.

Нині вишня бризнула суцвіттям –
В пляшці тепла гілочка жива...
Біль пекучий... І вона, самітна,
В цвіті вся, як в думках голова.

Ліг у ліжко. Віє чи не віє –
В заметілях весь життєвий шлях.
В свічці ледве дихають надії,
І блукають пальці в пелюстках.
                                          ІВАН ДРАЧ

ПЕРЕД КОНЧИНОЮ

Що ж, доле, виведем останні літери
Та й будемо вози в дорогу лаштувать.
Стоять біля порога вірні ліктори –
Нужда і самота. Тож годі сумувать.
Чого-то так розголосилися вітри?
У дверях, доле, й гостя вже з”явилася.
З пополотнілого обличчя піт отри.
Набачились, начулись, надивилися.
Тож нічого жахатись гості нам тії,
Нехай зажде, погріється під грубою,
А я під схлип і голосіння крутії
Воздам востаннє вам за брателюбіє.
Не те чинили ви, не те, що слід було,
Що прадіди заповідали нам колись.
Дивуємося з наївності осліплого.
Чому прямі сліди від зігнутих коліс?
Ген до кінця вітрами чварів і хули
Ще деревина роду не обтрушена.
На вас чатує час, неначе з ковили
Той хижий печеніг на предка-русина.
О, як від правди відгорожувались ви
Гербами й винами, пихою й простором,
Коли боролися укази й молитви
Зі мною, як тринадцятим апостолом!
Пішов за кривди людські я збирать борги,
Не заблукав з недолею причинною.
Того ж не чули і не бачили боги,
Та я не гнувся і перед кончиною.
Хай множаться царі та чорнокнижники,
Хай курять фіміам їм праведні отці,
Допоки підростуть майбутні грішники,
Щоб на ножі перекувать слова оці.

ОСТАННЯ ДУМА

Як тяжко нині дихати мені –
Здавили серце пазуристі клешні.
А десь Дніпро, левади прибережні.
Нарешті, доле, сльози крижані
Скотились в тебе ягідьми черешні.
Крім неба і царя, пак ні на кого
Не нарікав я, сестро, день при дні.
Допоки сам тримавсь у стремені –
Нічого в тебе не благав легкого,
Тож дай за те хоч легшу смерть мені.
                          ВОЛОДИМИР ЗАБАШТАНСЬКИЙ

ПРОРОК, АБО ОСТАННЯ НІЧ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

...Аж наче хтось наспівує, себе виспівує...
У світ себе співає.
Господь вчуває, слухає Господь. Господь...

Несмертну воду із Дніпра спливає несхитне небо...
Тільки лютень. Лютень – скрізь...
І млосний-млосний час спливає.
І важко дихати, бо мучить дихавниця,
Навіть груди розпинає...

Ще тільки лютень.
Воду негучну спива з міцного льоду...
Там, за гаєм,
З твердого, як наріжний камінь,
Спиває небо стужавілу воду...

Еге ж, передсвітанний водопій!..
Хати біліють, щоб білів до сходу і світ...
Непосидючий, наче я колись,
Вітрець несе собі з городу
Всілякі ласощі – смачну городину...
Та й навпростець: повз загороду,
Повз клуню, повз квітник Катрусі –
З крайцем глини, теж смачної! –
В прохолоду
Старого саду чи байрака, чи діброви,
Чи левади!
Й далі, далі
Бігцем за гору, до стовпів
Залізних донебесних!..
Далі від печалі
Самотнього убогого дитинства...
Далі!.. Через поглуми зухвалі,
Крізь випадкові співчуття,
Слова яких (жаль слів!) зів”ялі-перев”ялі,
Через могилки пращурів – журні горбочки –
Серед степу заблукалі...
Крізь біль! І – далі!..

Як важко дихати!
Либонь, за краплями нові краплини
Води збираються. І жовтим воском плаче свічка...
І до неї наче
Вода переливається із пальців,
З набряками пальців ...
Свічка плаче,
Не стримується свічка – мов дитя...
Віконце академії незряче
Повільно розчиняється – стає невидимим...
Чимдалі важче й важче
Легеням виринати, - мучить дихавиця...
Серце... Серце неледаче
Стискається нестерпно...

Не зупиняється, співає хтось,
Меж люди душу піснею виводить...
Меж добрі люди, всякі люди... та й ...
На ясні зорі і на тихі води
Своє співає: кревні радощі й жалі...
Отак земля, свята землиця родить,
Так вруниться, спинається стернею так, -
Нізащо не тамує щирий подих...

Богдана Хмеля кінь у Жовті Води скаче
Над люті кривди гонорових зайд,
Над животіння, жебрання собаче
Калік, удів, байстрят,
Сиріток, усіма забутих, незліченних... й далі


І – вітер долі цебенить у скронях,
В серцях шалених здужало дзвенить,
Мов пісня, подарована Богом!
Незупинима пісня, нескінченна!..
Як важко дихати!.. Нічого
Не сниться. Ніч – немовби море...
Мучить дихавиця, в грудях аж пече...
Нічого
Повітря мало їм...Бо хочеться із-за Дніпра –
Світанного, живого,
Далекого... як мамин голосок, цілющого,
Як пісня мамина, святого ...
О Господе! Тяжка вода мене чомусь
Не забуває – прибуває...
О Господи! Співає хтось, співає...
                                        МИКОЛА БУЧКО

26 ЛЮТОГО

Є в році день один – його святкуєм ми,
Зібравшися в братерські кола.
Щоб промінь ще додать у лютий час пітьми
Поетові до ореола.
І скрізь, де ще живуть України сини,
Незраднії народу діти,
Те свято справити зіходяться вони,
Щоб разом плакати й радіти.
І смуток свій несуть за скривджених людей,
І віру в кращий час приносять.
І з стогоном тяжким з намучених грудей
У бога правих правди просять.
І пісня голосна, як наш народ смутна,
Гуде в мелодії чудовній;
У тонах жалібних розказує вона
Про наші болі невимовні.
А там промова знов у пишній похвалі
Тараса гучно прославляє;
І чується тоді, що знов він на землі
І тихим словом промовляє:
“Мені однаково, що бучно так мені
Ви спомин правите щороку;
Мені однаково, що в честь мою пісні
Складаєте в хвалу високу;
Однаковісінько було б мені й тоді,
Якби були мене й забули, -
Але я радий тим, що й у такій біді
Ви ще душею не поснули,
Я радий тим, що в вас любов пережила
Часи страшної безнадії;
Нехай же буде й вам за те моя хвала,
Що в вас живі чуття святії.
Я задля його жив і кайдани знайшов,
Його й на небі не забуду.
Любіть же ви його, працюйте, бороніть
Від темряви, що душу в”яже.
Довічная любов – то мій вам заповіт,
А та любов вам шлях покаже”.
            ВОЛОДИМИР САМІЙЛЕНКО 26 січня 1890 р.

Тіло Тараса Григоровича Шевченка лежало три дні в церкві Академії мистецтв, а потім поховане на Смоленському кладовищі. На похоронах були студенти, професори, письменники. Серед них:М.О.Некрасов,І.С.Тургенєв,М.Є.Салтиков-Щедрін, Ф.М.Достоєвський, М.І.Костомаров, М.С.Лєсков, В.С.Курочкін,  І.І.Панаєв та інші.

З часом після довгих і наполегливих клопотань, шанувальники і друзі Великого Кобзаря, пам”ятаючи його “Заповіт”, через 40 днів, 8 травня 1861 року, викопали дерев”яну труну з прахом поета, вклали в другу, цинкову, перевезли й поховали на воістино поетичному місці біля Канева, яке Тарас Григорович вибрав у свій час життя для будівництва хати на Чернечій горі (нині Тарасовій горі).

Я Шевченко.
Я вмер.
Я лежу на порозі майстерні,
І у мене в очах застигають блакитні вогні.
Я замовкнув сьогодні навік –
Академік із черні, -
І уперше в житті
Стало дуже спокійно мені.
Не заб»є мене цар,
На фельдфебеля рисами схожий.
Не скарає фельдфебель,
Подібний лицем на царів.
В каземати, у карцер
Ніхто заточити не зможе,
У реєстрах солдатських
Закреслять ім»я писарі.
В потаємних архівах
Убік відкладуть мою справу,
І мене відспівають
Серйозні кудлаті попи.
На могилі моїй
Проростуть ще не бачені трави
Та предивні квітки,
Де нектар солоніший ропи.
Я – поет.
Я – Шевченко.
Є пісня у серці моєму,
Несподівана пісня,
Що ляже у інші серця,
Що на гімни обернеться,
Стане рядками в поеми,
Що ніколи не згине,
Ніколи не дійде кінця.
…Перевтілення душ,
Перевтілення віршів та духу.
Атрибути поетики,
Вічна реальність її.
Пісня стіни зламає,
Здолає катівень задуху
І воскресне –
Як воїн, що зраненим йде у бої.
Я не хочу лежати
Картинно
В віночку із терній,
Щоб зітхали:
«Які в геніальних трагічні кінці!»
Я – Шевченко.
Я вмер.
Я лежу на порозі майстерні.
До мольбертів обличчям,
Із пензлем у правій руці.

Розкажіть мені,
- як це відбулося…
Я давно уже сплю
на високій Чернечій горі.
Вже, прорісши крізь землю,
Є травою моє волосся,
І з легенів моїх
Наддніпрянські шугають вітри.
А на грудях у мене –
сотнефунтовий вічний камінь.
А на камені тому – наче я
у важкій броні.
Я лежу під камінням…
Я похований під роками.
Я нічого не знаю – я ж бо в ночі.
Як там – у дні?!
Я на камені й під каменем –
У землі й металі важкому.
Де мені ви будуєте –
в серці чи в бронзі – дім?
Ви якому вклоняєтесь,
чуєте, ви, якому?
Що в землі?
Чи тому, що в металі стоїть рудім?
Я – Шевченко!
Ви чуєте?!
Зляканий птах злітає,
І зі мною вітаються з Дніпра
важкі кораблі.
Я, крізь час проростаючи,
Вам «Кобзаря» читаю.
Я – не з бронзи.
Я – з плоті.
Я – вічний шматок землі.
           (Уривок із «Триптиха» Віталія Коротича)

Джерело: Острів знань
Автор: Підготував Володимир Портянко, заслужений працівник культури України

Дана публікація розміщена на сайті Острів знань у електроному вигляді з відома і згоди власника авторських прав на некомерційній основі та охороняється законом «Про авторське право та суміжні права». Використання даного матеріалу, публікування і републікування на інших ресурсах мережі Інтернет допускається за умови розміщення прямого активного гіперпосилання на сайт. Будь-яке комерційне використання даного тексту без відома і згоди власника авторських прав не допускається. З питань комерційного використання даного матеріалу звертайтеся за адресою admin@ostriv.in.ua

Видалити Відміна
Забанити Відміна