Закрити
Пряма дорога на хрест
29 Квітня 2015, 15:08 , Переглядів: 2749
FacebookTwitterLivejournal
Пряма дорога на хрест Фото: http://books.ua Пряма дорога на хрест

Збірка поетичних творів «Кобзар» Тараса Шевченка – це явище безумовно світового значення. Про це написано і переписано багато-багато. Але це явище має і свою дату народження – 18 квітня 1840 року.

Тарас Шевченко –
То є Україна,
Яку ніякі сили
Не скують…
Його молитви
Досягають Бога,
А замовляння
Зупиняють кров…
«Кобзар» - то є
На хрест
Пряма дорога…
І він один
За нас її пройшов…

           (Микола Побелян
      «Стовпи залізні»...)

«Кобзар» Тараса Шевченка – це явище безумовно світового значення. Про це написано і переписано багато-багато. Але це явище має і свою дату народження – 18 квітня 1840 року.

Але повернемось трохи назад і повторимо розповідь В.Бородіна, яку він написав у Післямові до фототипічного видання «Кобзаря», яке було здійснене у 1962 році: «Про цензурну історію першого видання «Кобзаря» згадок самого Шевченка не лишилось. У реєстрі рукописів, розглянутих Петербурзьким цензурним комітетом 1840 р., про «Кобзар» записано: дата подання – 7 березня, назва – «Кобзарь, малороссийские песни и стихотворения», кількість сторінок – 20, від кого надійшов рукопис – «от г(-на) Гребінки», цензор – Корсаков, дата цензурного схвалення – 7 березня, дата повернення з комітету – так само 7 березня, видано рукопис Іванові Левченку.

Ці самі відомості, крім згадки про повернення рукопису, є у звіті Петербурзького цензурного комітету Головному управлінню цензури за березень 1840 р.

Отже, стає цілком очевидно, що відомі спогади П.Мартоса, чиїм коштом видано «Кобзар», про проходження «Кобзаря» в цензурі не відповідають дійсності. Адже ініціативу видання і проведення рукопису через цензуру П.Мартос повністю приписував собі. Тим часом наведені документи свідчать, що в дійсності людиною, яка допомагала поетові проводити «Кобзар» через цензуру, був Є.Гребінка. В листах до Г.Квітки-Основ”яненка він ще раніше висловлював своє захоплення поезією Шевченка, можливо, знайомив з рукописами творів поета своїх друзів та знайомих. Восени 1938 р. він взяв кілька віршів Шевченка для опублікування в альманасі «Ластівка».

Звертає на себе увагу не зовсім звичайний факт – цензор П.Корсаков дав дозвіл на видання Кобзаря раніше, ніж рукопис був зареєстрований у цензурному комітеті. В друкованому «Кобзарі» дата цензурного дозволу – 12 лютого 1840 р., а не 7 березня, коли рукопис був офіційно поданий до цензурного комітету. Це дає підстави вважати, що Є.Гребінка, ще не звертаючись до цензурного комітету, очевидно, звернувся з «Кобзарем» приватно до цензора П.Корсакова – свого доброго знайомого, на прихильність якого він міг певною мірою розраховувати. Сьомого ж березня П.Корсаков фактично здійснив уже повторне цензурування «Кобзаря» і в той же день повернув рукопис приятелеві Шевченка І.Левченку.

Як видно з реєстру книг, надрукованих за дозволом Петербурзького цензурного комітету, та із звіту Петербурзького цензурного комітету Головному управлінню цензури за квітень 1840 р., квиток на випуск з друкарні Фішера надрукованого «Кобзаря» підписаний П.Корсаковим 18 квітня 1840 р.».
Ось що написав В.Г.Бєлінський в рецензії на «Кобзар» 1840 року в журналі «Отечественные записки»:

“Що ж таке «Кобзар»? А ось прочитайте початок поезії «Тарасова ніч» і ви дізнаєтесь:

На розпутті Кобзар сидить
Та на кобзі грає;
Кругом хлопці та дівчата –
Як мак процвітає,
Грає кобзар, виспівує,
Вимовля словами,
Як москалі, орда, ляхи
Бились з козаками;
Як збиралась громадонька
В неділеньку вранці;
Як ховали козаченька
В зеленім байраці.
Грає кобзар, виспівує –
Аж лихо сміється…

Тут є і поетичні думи, і історичні легенди, і чари покинутого кохання, і простодушна історія кохання Катерини – словом, всі елементи народної поезії півдня нашої вітчизни.

Але навіщо ж п.Шевченко пише малоросійською, а не російською мовою? Якщо він має поетичну душу, чому не передає її почуттів російською? – скаже багато хто. На це можна відповідати теж запитанням: а якщо пан Шевченко виріс в Малоросії; а якщо його поставила доля в таке відношення до мови, якою ми пишемо й розмовляємо, що він не може висловити нею своїх почуттів? Якщо з дитячих літ його уявлення одяглись у форми південного наріччя, то невже для цього треба закопувати талант в землю? Невже треба заглушати в душі світлі звуки тому тільки, що декілька чоловік у модних фраках не зрозуміє цих звуків, не зрозуміє або не схоче зрозуміти рідного відгомону слов”янської мови…».

А ось що говорить білоруський поет Янка Купала: «З творчістю великого українського поета я знайомий давно. Я почув уперше його слова, ще не знаючи, кому вони належать. Я почув ці слова з уст білоруських селян.
Я був ще підлітком, коли в одному селі під Борисовом прозвучало:

Од села до села
Танці та музики:
Курку, яйця продала,
Куплю черевики.

Од села до села
Буду танцювати:
Ні корови, ні вола –
Осталася хата.

Пісню співали білоруські селяни білоруською мовою. Слова врізалися мені в пам”ять. Я тоді ще не знав, що цю пісню співає кобзар в безсмертному творі Тараса Шевченка «Гайдамаки». Я дізнався про це, коли познайомився з великим Кобзарем українського народу, коли я обізнався з творами Тараса Григоровича Шевченка… У лихі роки доводилося ховати «Кобзаря». Царський уряд не допускав до народу полум”яних Шевченкових слів…».

А така думка чехословацького письменника Йосипа Секери: “Тарас Шевченко належить нашому народу, ніби він родився в Чехословаччині. Але так само належить він і всім народам світу, тому що ідеали, яким присвятив він себе, які оспівував своєю творчістю поета і художника, близькі і дорогі кожній чесній людині на землі».

Хочу навести іще один вислів Стефана Ткачука (Румунія), який сказав: «Шевченко народився із серцем і розумом генія. Він вийшов із гущі народу, увібрав його силу, виріс на його велетенський зріст й веде свій народ у майбуття.

У кожній Шевченковій поезії сяють, як весняні блискавки, гнівні слова гримкотять, як сердиті громовиці. Прозріння втілено тут у пророцтво.

Шевченко обезсмертив давнину і провістив будучність народу. Він засадив у чорнозем душ калинове цвітіння національної самосвідомості народу. Він мріяв про той великий сад наших народів, який прикрасить политу потом і кров”ю землю в майбутньому.

Він – сонце української поезії. Народившись у тісній хатині з підсліпуватими вікнами, в дідівськім краї, він щороку дедалі ширше обходить своїм світочем усе нові країни, народи, велику нашу планету».

Але повернемось до «Кобзаря»:

А що правда, та воля ота,
Що глумились весь вік над тобою,
То вони, наче мрія свята,
Сяють нам провідною зорьою.

Через те від високих палат
І до кожної вбогої хати
Твій «Кобзар» - є жаданий нам брат,
Чі сестра – жалібниця, чі мати.

Як той круг розгорта по воді
Без упину широкеє коло,
Так немає упину й тобі,
Бо … «дух свят» - не вмирущий ніколи.

           (П.Мирний «На 46-ті роковини Т.Шевченка» 1907)

А коло хліба на столі,
На само тканій скатертині,
Лежала книга – як святиня:
Людські надії і жалі.

То був «Кобзар».
Його не міг
Ніхто, не вмивши рук, узяти,
Бо він - святий, казала мати,
Він смерть народу переміг!

Його, мов хліба в чорний час,
Просили в позички сусіди,
Зціляючи серця завсіди
Тим словом, що прорік Тарас!

                     (Іван Гнатюк «Кобзар»)

Шептал он родине :»Воскрсени!
Свободна будь, пока умру!»
И пел сердечные он песни
Украйне, светлому Днепру…
А там, на родине, уж знали
О нем. Вечерняя заря,
И лес, и Днепр не раз слыхали
Родные песни «Кобзаря»…
Он песни слал домой с чужбины,
Он сердцем жил в родном краю,
Он про судьбу пел Катерины,
Про долю горькую свою…

                (Р.Меч «Кобзарь» 1911)

Переді мної лежать три “Кобзарі» видані під час Великої Вітчизняної війни у 1942, 1943 і 1944 роках. Я називаю їх «Кобзарями» - фронтовиками. Про ці «Кобзарі» та взагалі про «Кобзарі», які пройшли дорогами війни, є багато спогадів і написано багато віршів:

Я згадую убогу нашу хату
В селі, у повоєнному садку:
В однім кутку ікона – Божа Мати,
Портрет Шевченка в іншому кутку.

Біля лежанки замість столу – скриня
(Це ж треба! Пощадив війни пожар).
Скарби в ній найдорожчі і святині:
Святе Писання й бунтівний «Кобзар».

Я ще малий… Я ще збагну нескоро
Цей дивовижно незбагненний світ…
Святе писання кличе до покори,
Кайдани рвати кличе «Заповіт».

Своєму батьку вдячний я понині –
Мені малому розтлумачив він:
Перед іконою стаємо на коліна,
Щоб з Кобзарем піднятися з колін.

                        (Анатолій Анастасьєв, «Святині»)

…У вікнах пожежі відсвіти, -
Театр і музей догора.
У вікнах жахливі квіти,
Із неба – смертельний град…

Що взяти з собою в дорогу?
Далека вона, важка,
Щоб не зморилися ноги,
Щоб не боліла рука.

…Кругом здригається камінь,
Сусідні будинки горять…
Тремтячими руками
В дорогу я взяв «Кобзаря».

               (Олекса Ющенко «Що взяти з собою в дорогу» 1941)

Як запалала в небі грізно
Війни кривавая зоря,
Йдучи на битву за Вітчизну,
Я взяв з собою «Кобзаря».
В борні запеклій і рішучій,
Його слова, мов грім гримучий,
Будили силу у мені
І падали, як меч, на ката:
«Карайте, бийте ворогів!»
Плече в плече із руським братом
Ми йшли вперед крізь дим боїв.
Клич Кобзаря:
- За Україну! -
До помсти звав нас.
Вдень і в ніч,
В боях не знаючи спочину,
Я кидався в смертельну січ,
В час випробувань, тривоги,
Помщаючись за ріки сліз,
До дня святої Перемоги
Я з гордістю його проніс.

(Олексій Палажченко «Кобзар»)

Розповідь свою про народження «Кобзаря» хочу закінчити строками із вірша Йоле Станишича «Солнечные струны»:

Волны вскипали под небом хмурым,
бились с разлету в речные кручи.
Песня твоя нарастала с бурей,
грозно гремела, как Днепр могучий.

Ветер развеивал прах столетий,
и зарастали травой руины.
Песня твоя! Никогда не истлеть ей,
в песне твоей душа Украины.

В песне твоей золотится колос,
в ней и улыбка и капли пота.
Песня возвысила вещий голос,
ложь ей чужда, и чужда позолота.

То нежно звеня, то гремя сурово,
нежнее лазури, грознее стали
над миром растет Тарасово слово
и осеняет земные дали.

(Авторизованный перевод с сербского Леонида Вышеславского)

і строками із вірша Броніслава Кежуна «Дорога до Тараса»:

На Чернечій горі
Світанкова зоря зайнялася,
Шлях-дорога сюди
Із народної шани іде,
Тут, на Канівській кручі,
Поховано серце Тараса,
Тільки серце Тараса,
А пісня живе між людей!

Бо ніколи й ніде,
Бунтівлива, вона не вмирала.
В ній клекоче вогонь
І прибій океанський зрина.
В прикаспійських пісках,
За сталевим бескеттям Уралу,
За морями далеко
Тарасова пісня луна.

На зорі, в вишині
Перед нами так близько і зримо
Монумент його встав,
Що здалося мені у той час,
Ніби, небо підперши
Міцними крутими плечима,
Він іде по землі,
Сам живий, непохитний Тарас!

         (З російської переклав Юрій Стадниченко)

Джерело: Острів знань
Автор: Підготував Володимир ПОРТЯНКО, заслужений працівник культури України

Дана публікація розміщена на сайті Острів знань у електроному вигляді з відома і згоди власника авторських прав на некомерційній основі та охороняється законом «Про авторське право та суміжні права». Використання даного матеріалу, публікування і републікування на інших ресурсах мережі Інтернет допускається за умови розміщення прямого активного гіперпосилання на сайт. Будь-яке комерційне використання даного тексту без відома і згоди власника авторських прав не допускається. З питань комерційного використання даного матеріалу звертайтеся за адресою admin@ostriv.in.ua

Видалити Відміна
Забанити Відміна