Логін або e-mail:
Пароль: Я забув пароль
Всі сестри були старанними і працелюбні. Але Катюшенька завжди, бувало, перша сяде за роботу, остання встане. І казки вона складала тільки про рукодільниць. Ось одну з них вона цареві і розповіла.
Мирно і щасливо жив лісник Степан зі своєю дружиною Степанидою. Засмучувалися вони тільки про одне - діток у них не було.
Але ні Степан, ні Степанида про це ніколи ні слова, ніби кожен з них про дітей давним-давно і думати забув.
Іноді, бувало, Степанида вийде вночі на ганочок, посидить, позітхає та ще Місяцю поскаржиться:
- Місяць, Місяць, нічне ти наше сонечко! Дивлюся я на твоїх дочок, зірочок, і заздрю. Скільки їх там у тебе - не перерахувати! Хоч би нам одну подарував - пошкодував б нас...
А прийде в хату як ні в чому не бувало! Якщо Степан що помітить, запитає:
- Ти що, Степанідушка, ніяк плакала? Уж не захворіла чи що?
Степанида поспішить відповісти:
- Що ти, що ти, Стьопа! Просто смітинка в око потрапила. Тепер все вже й пройшло.
Степан теж потихеньку від Степаниди про дітей горював.
Траплялося, побачить мисливця, запитає, чи немає де сироти, взяв би його замість сина. Та про сиріт ніхто не чував, а своїх дітей хто чужим людям віддасть?
Ось Місяць над Степанидою і зглянувся.
Покликав він до себе саму молодшу дочку Алуну і каже їй:
- Ти у мене працьовита і слухняна. Хочу тебе для доброї справи на землю послати. Будеш жити замість доньки у лісника і лісничиха.
Підслухали цю розмову інші дочки Місяця - Улуна та Елуна. Закричали:
- Ми теж хочемо на землю! Набридло нам тут. Все одне і те ж: з нудьги померти можна!
- Куди вже вам! - Сердито каже Місяць. - Ви обидві ледачі та неслухняні. Кому такі потрібні?
Образилися сестри і вирішили втекти потай.
Місяць спустився зовсім низько, торкнувся землі одним своїм рогом. Став з донькою прощатися.
Сестри тим часом швиденько зістрибнули, та так тихо, що Місяць цього не помітив.
Подав він Алуні маленький кошик для рукоділля та сказав:
- Тут, Алуна, голки, шпильки та ножиці. Як з ними поводитися - тебе на землі навчать. Бережи цей кошик. Він допоможе в біді. Прощай, доню, і будь щаслива!
Подякувала Алуна свого батька, обняла його і зістрибнула на землю. Йде лісовою стежкою, а Місяць їй шлях висвітлює, щоб не боязко було. Підійшла Алуна до хатинки лісника, сіла на ганок і стала чекати, коли Степан зі Степанидою прокинуться. Раптом чує поруч голоси своїх сестер:
- Алуна! Ми теж тут. Тільки батькові про це ні слова! Лісничихи скажемо, що Місяць нас трьох прислав.
Алуна не встигла відповісти, як двері відчинилися. Степанида вийшла на ганок.
- Матушка! - Закричали в два голоси Улуна та Елуна. - Нас Місяць прислав. До тебе в доньки.
Зраділа Степанида. Повела їх чоловікові показувати.
- Дивись-но, Стьопа, - каже, - яких славних дочок нам Місяць подарував. Три доньки-три помічниці. Таке щастя хіба що уві сні присниться!
Степан теж був радий-радешенек. Ану ти, три доньки відразу! І які доньки - одна інший красивіше!
Цілий тиждень Степан і Степанида від радості ніг під собою не чули, не знали, куди посадити своїх ненаглядних дочок, якими стравами їх пригощати.
Старші сестри швидко звикли до такого поводження, стали навіть покрикувати. У будинку тепер тільки й чулося: «Подай! Принеси! Прибери! .. »
Алуна ж ходила за Степанидою і все питала:
- Чим тобі допомогти, матушка? Як це, як то робиться?
Скоро Алуна так навчилася вести господарство, ніби вона на землі народилася, з дитинства все знала.
Похвалила її Степанида:
- Та ти тепер, доню, краще мене все вмієш!
Тоді Алуна подала їй кошик, що з собою принесла, і сказала:
- Ні, не все ще. Я ж не знаю, що з нитками та голками робити.
Степанида навчила Алуну шити, вишивати, плести мережива - всі візерунки, які сама знала.
Тепер кожен день Алуна плела то фіранки на вікна, то скатертину, то вишивала батькові святкову сорочку. Так їй це сподобалося, що вона і сестрам, бувало, не раз казала:
- Сестрички! Давайте я і вас навчу!
- Ось ще! - Відмахувалися ті. - Дуже треба спину гнути!
І йшли з дому геть.
Цілий день по лісу тинялися, насіння клацали, позіхали від нудьги або дрімали в затінку під берізками. Тільки й бачили їх в будинку, коли вони за стіл сідали або коли спати укладалися.
Не один раз Степан зі Степанидою намагалися їх розуму наставити, та у відповідь грубощів наслухаються - тільки й усього!
- Самі, - кажуть, - ви нас у батька випросили, ось і годуйте тепер. А в робітниці ми до вас не наймалися.
І знову в ліс підуть, горіхи та насіння лузати.
Одного разу лежать вони на галявині і, як завжди, одна одній скаржаться.
- Ах, сестрице, набридли мені вічні докори! - Говорить Елуна. - І чому нас заміж ніхто не візьме? Я б з радістю за кого завгодно пішла, хоч за павука ...
Тільки вона це сказала, а павук тут як тут. Повис на павутинці перед її носом і говорить:
- А ось і я! Раз ти згодна - зараз же і весілля зіграємо. Будеш у мене жити, як цариця: в шовковій сітці цілий день качатися, солодкий медок попивати. Нехай всі твоєю красою милуються, мені, твоєму чоловікові, заздрять!
- Я згодна, - відповіла Елуна. - А як же ти, сестрице?
Тут із кущів вибігла зграя вовків. Величезний вовк підбіг до Улуни й говорить:
- У-у-у-луна! Я прийшов до тебе свататися. Чи не станеш моєю дружиною і вовчою королевою? Бачиш, скільки у мене слуг? Всіма будеш розпоряджатися, всім наказувати. Погоджуйся! Разом з твоєю сестрою і весілля зіграємо.
- Згодна! - Відповіла Улуна.
Поглянули сестри одна на одну і засміялися.
- Ну, сестро, - говорить Елуна, - як ми славно влаштувалися!
- Так, - погодилася з нею Улуна. - Будемо своїми будинками жити. Один до одного ходити в гості.
Про сестру та про своїх прийомних батьків вони й не згадали.
А Степан зі Степанидою занепокоїлися, заснути не могли, пішли вночі їх розшукувати.
Біжить їм назустріч лисиця, запитує:
- Дочок своїх шукаєте? Так у них весілля! Елуна виходить заміж за павука, Улуна - за сірого вовка. Що ж вони на весілля-то вас не запросили? Хі-хі-хі!..
І зникла руда. Тільки її й бачили!
Поплакали в будинку лісник з лісничихою, погорювали. Та що тут поробиш!
Ось одного разу сидить Алуна біля ганку, мережива плете і співає потихеньку.
Раптом з лісу виходить незнайома людина. Дивиться на неї і своїм очам не вірить.
- Ось чудеса! - говорить. - Покликали мене коней підкувати. А що тут з'явилася така красуня, ніхто й словом не обмовився. Хто ти, дівчино? Як накажеш тебе звати величати?
- Мене звати Алуна. Я - прийомна дочка лісника і лісничихи. А ти хто будеш? Як тебе звати? - запитує Алуна.
- Звати мене Антоном, - каже гість. - Майстер я на всі руки.
Тут господарі вибігли, запросили Антона в хату.
Пригощають його, а він з дочки очей не зводить. Та й вона крадькома на нього поглядає.
Поклонився гість ліснику і лісничихи і каже:
- Сподобалась мені ваша донька. Віддайте її мені в дружини!
Степанида руками розвела, а Степан відповів:
- Серце в тебе добре і руки - золоті, я знаю. Але вирішувати не нам. Питай дочку.
Алуна подала руку Антону і сказала:
- Я згодна.
Розцілував Антон свою наречену, подякував лісника з лісничихою. Потім підкував коней - і швидше додому - обрадувати доброю звісткою батька з матір'ю.
Слідом за ним і Степан зі Степанидою відправилися в місто, за весільними покупками.
Залишилася Алуна одна. Сіла біля відкритого вікна і взялася плести для себе мереживну весільну фату.
Тут згадала вона про сестер і засмутилася. Якось, думає, вони живуть?
Але по правді кажучи, на перших порах старшим сестрам жилося непогано. Павук для дружини цілими днями тягав запашний мед, а вовк смажив на багатті зайців та куріпок. Але скоро чоловікам це набридло.
- Ось що, голубонько, - сказав дружині павук. - Звикай моєї їжею харчуватися - мошками та мухами...
Вовку теж остогидло біля багаття сидіти, шкуру від вогню берегти. І він запропонував дружині:
- У-у-улуна! Будеш їсти зі мною разом. Що я, то й ти ...
Погарячкували обидві сестри, пофиркали, поплакали навіть, але довелося погодитися. Не вмирати ж з голоду!
Скоро сестри забули свої колишні звички і їли зі своїми чоловіками за одним столом.
І стали вони все більше і більше схожим на них, поки нарешті не перетворилися одна в павучиху, інша - в вовчицю.
Так і жили вони поживали. Ходили в гості один до одного. Хвалили своїх чоловіків.
Так би й далі було, якби балакуча сорока не принесла їм новини.
- Сестрички! Хочу вас обрадувати! - Заскрекотала вона. - Ваша Алуна теж збирається заміж. За коваля Антона. І красень ж він, кажуть, яких світ не бачив.
Каже Елуна сестрі:
- Що ж це таке робиться-то на світі? Ми, старші, виходь заміж за павука та за вовка, а наймолодша - за красеня коваля?
- Не бувати цьому! Підшукаємо їй іншого нареченого. Ще не вистачало, щоб вона перед нами ніс задирала! - Прогарчала Улуна.
Елуна тут же запропонувала:
- Та що шукати? Я знаю: Філін по ній сохне. Давай видамо за нього. Ми - старші. Вона повинна нас слухатися.
Покликали Філіна.
- Хо-хо-хо! Та я б з радістю одружився на вашій сестрі, - вигукнув Філін, - тільки чи піде вона за мене?
- А не піде, так силою примусимо! - Сказали сестри. - Готуйся, Філін, до весілля! Зараз зберемо вовків і павуків, підемо разом з тобою наречену сватати...
І ось рушили до будинку лісника вовки і павуки.
Філін сів на підвіконня, біля якого плела мереживо Алуна, і зашепотів:
- Алуна, виходь за мене заміж! Будеш жити у мене, як лісова цариця.
- Спасибі за честь, Філін, але ти спізнився. Я вже засватана, - відповіла Алуна. - А чи не знаєш ти, де мої сестри?
Тут павучиха стрибнула до неї на руку:
- Здрастуй, сестро! Це я - Елуна. Послухай, Філін - наречений хоч куди! Відкривай двері - будемо весілля грати. Он скільки гостей до тебе зібралося!
Алуна скинула зі своєї руки павучиха.
- Не вірю я, щоб ти була моєю сестрою!
Розлютилася павучиха, наказала чоловікові:
- Вели павукам зв'язати грубіянку!
Визирнула Алуна у вікно, а там вовчиця стоїть, на неї очі втупила і гарчить:
- Це я - твоя сестра Улуна. Або ти зараз же з Філіном весілля зіграєш, або прощайся з життям!
- Ні, ні! Ні за що на світі! - Закричала Алуна.
- Тоді нарікай на себе, - прогарчала вовчиця. - Чоловіче, нехай вовки віднесуть гордячку в ліс!
Зраділи вовки, з усіх ніг кинулися до будинку.
Хотіла Алуна вікно зачинити, але куди там! Тьма-тьмуща павуків кинулися на неї і ну її в'язати, обплутувати липкою павутиною.
Чує Алуна, що вовки біля дверей зубами клацають, зрозуміла, що смерть до неї прийшла, а допомоги чекати нізвідки. Тут глянула вона на свій кошик для рукоділля, згадала слова батька-Місяця і говорить:
- Кошику, якщо можеш, поможи мені!
Тієї ж миті кошик відкрився. Вискочили з нього голки, шпильки та ножиці. У кожного за спиною ціле військо стоїть.
Кинулися голки і шпильки на павуків і ну їх колоти!
Всіх до одного перекололи.
Ножиці розрізали павутину, що обплутала Алуну, і у вікно стрибнули - помчали проти вовків битися: стригти їм хвости та вуха.
Злякалися вовки, ледве ноги винесли.
Зраділа Алуна, що врятувалася від такої біди.
Не забула подякувати кошик для рукоділля. А тої стоїть собі, не ворухнеться! Ніби він тут ні до чого!
На інший ранок Степан зі Степанидою повернулися. За ними Антон з батьком і матір'ю приїхав, та ще гостей прихопив.
Розповіла Алуна їм про все. Запитує нареченого:
- Може, ти тепер від мене відступишся?
Антон надів їй на палець каблучку і сказав:
- Не для того я ні світ ні зоря сюди примчав, весілля квапив. Ніколи я від тебе не відступлюсь! А Місяцю за подарунок - наш земний уклін! Тепер ти не його донька, а Степана і Степаниди. І звати тебе станемо, як на землі заведено - Оленою.
І пішов тут пир горою. Всі раділи. Тільки зла вовчиця в лісі не раділа. Заздрість гризла її серце. Не витерпіла, побігла Місяцю на свою долю жалітися.
У-у-у! - Завила вона, щоб батько почув її ім'я, зрозумів, хто кличе. Але так і не змогла його вимовити. А Місяць Улуну не пізнав.
І тепер, за старою звичкою, вовки на місяць виють.
Про Оленку ж добра слава залишилася. Її ім'я по світу гуляє. Багато так своїх дочок звати.