В давні часи, кажуть, жив цар Лиходій. Люди його, як чуми, боялися, дітей їм лякали. Кожен день в його царстві йшли страти, кожен день без всякої провини кому-небудь рубали голову.

В страху жили і сусідні царства. Вони в усьому йому поступалися, ні в чому не сміли суперечити. Лиходій же воював безперестанку - то з тим сусідом, то з іншим.

А коли повернеться з війни, любив святкувати, слухати, як його воєводи похваляються, скільки вони міст розорили, скільки людей зарубали, - і все на славу його, царя Лиходія!

Все йшло своєю чергою, поки цар Лиходій не запросив на таке свято свого єдиного сина Івана.

Сталі й при ньому вбивствами та грабежами вихвалятися, Лиходія прославляти.

Гості п'ють, а Іван-царевич до свого кубку навіть не доторкається.

Лиходій насупив брови і запитує:

- А ти, сину, хіба не радий тому, що ми ще одне царство розтрощили, видимо-невидимо скарбів звідти привезли?

- Ні, батьку, не радий! Місця на землі всім вистачить. Навіщо людям кров та смерть, горе та сльози?

Схопився цар Лиходій, стукнув у гніві золотим посохом по підлозі. На мові царів це означало: "Пішли, дурні, геть!"

Воєводи кинулись бігти геть, від біди подалі.

Каже Лиходій синові:

- Якби ти не був би моїм єдиним спадкоємцем - тобі б, як твоїй матері, за непокірність відрубали голову. Але я поступлю інакше: оженю тебе. Недарма кажуть: "Одружується - переміниться". Я вже розіслав усюди гінців. Нехай з'їдуться до нас всі царські та королівські дочки. По своїй доброті я навіть дозволю тобі самому вибрати наречену.

- У мене є наречена, батько, - твердо сказав Іван.

- Є наречена? Це ще що за новини? - Грізно запитав цар Лиходій. - Як ти посмів мовити таке!

Потім сказав:

- Покажи мені її. Може, вона й мені припаде до душі. А ні - так вибачай, весілля не бувати.

Царевич вийшов і незабаром повернувся назад. Вів він за руку красуню з золотими косами. Тільки плаття на ній було не князівське, а просте, полотняні.

Каже Іван-царевич:

- Ось вона, Марюшка, наша садівниця.

- Як! - Закричав Лиходій. - Щоб проста селянка стала твоєю дружиною і царицею! Не бувати цьому! Краще я віддам тебе чарівникові Злодісу.

- Хі-хі-хі! - Пролунав чийсь сміх.

Зирк, а на порозі стоїть маленький дряхлий дідок. Потирає руки і каже цареві:

- Спасибі, Лиходій, за подарунок. Століття такого подарунка не отримував!

Вийняв Злодіс з рукава шматочок білого каменю і кинув його в царевича.

- Батько, пощади Мар'ю! .. - Тільки й встиг сказати Іван і тут же скам'янів.

Кинувся Лиходій з мечем на чарівника, але той уже обернувся чорним вороном. Сів на вікно й каже:

- За що ти, Лиходій, на мене гніваєшся? Адже ти сам мені царевича віддав. А я що хочу, те з ним і зроблю.

Упустив Лиходій з рук меч і впав перед Злодісом на коліна. Став просити-молити його:

- Забудь слово, сказане у гніві! Візьми в мене все золото, але поверни сина ...

- Ні, цар, - відповів Злодіс, - за золото ти життя сину не купиш. От якщо знайдеться людина з вірним, люблячим серцем та, не шкодуючи себе, вип'є три чаші горя, перепливе кипуче море, переможе мою невсипущу варту і прийде до мене в палац - тоді твій син знову оживе.

Сказав так і полетів.

Лиходій закричав на Мар'ю:

- Геть з мого царства! Щоб очі мої тебе більше не бачили! Це все ти винна!

Вклонилася Мар'я цареві в ноги, поцілувала скам'янілого царевича і побрела з палацу куди очі дивляться.

Йде вона, йде - полями, лісами, болотами. Дням і тижнях рахунок втратила.

І ось прийшла в одне місто. В ньому жили тільки жінки. І всі, як одна, горбаті.

Заговорила з ними Мар'я, запитала:

- Чи не вкажете, як пройти в царство Злодіса?

Оточили її горбаті жінки і кажуть:

- Не ходи туди, красуня, не губи себе даремно! Ще недавно в нашому місті жили кращі на світі пекарі. Але Злодіс повів у своє царство всіх чоловіків від мала до велика. А нас бачиш якими зробив?

Засмутилася Мар'я, слухаючи їх промови, і питає:

- А чи можна допомогти вам у вашій біді?

- Можна, - відповіли жінки, - так хто на це наважиться? Нас може врятувати тільки той, хто подарує нам свою красу.

Мар'я подумала: "І некрасива я допоможу Івану. А тут стільки людей страждає! "

Каже вона:

- Якщо за цим справа стала - я готова віддати вам свою красу.

І вмить усі жінки розпрямилися, а на спині у Мар'ї виріс горб.

- Спасибі тобі, дівчино, вік тебе не забудемо! - Дякували її жінки. - Прийми від нас подарунок - ось цей коровай житнього хлібця. Скільки б ти його не їла - він таким і залишиться. Коли ж прийдеш у царство Злодіса, побачиш варту в золотих шоломах - віддай їм цей хлібець і скажи: "Пізнаєте, пекарі, свою роботу? Хлібець посилають вам дружини і матері. Вони день і ніч плачуть - вас додому чекають".

Попрощалася Мар'я з жінками і вирушила далі.

Йшла вона, йшла. Лісами, горами, болотами. Нарешті прийшла в інше місто. В ньому жили одні старі жінки.

Оточили вони Мар'ю, запитують, як вона до них потрапила.

- Я шукаю царство Злодіса, - відповіла Мар'я. - Не вкажете мені туди дорогу?

Жінки з переляку закричали:

- Не ходи до Злодісу, дівчино! Це він перетворив нас у бабусь. Подивися на дітей. Вони ще ходити не вміють, а волосся у них посивіли і всі обличчя в зморшках. Наших чоловіків - кращих на світі шевців - Злодіс в своє царство повів, в свою варту перетворив. Ні старого, ні малого не забув.

- А чи можна допомогти вам? - Запитала Мар'я.

- Можна то можна, - прошамкотіли старенькі. - Та хто на це піде? Нас може врятувати той, хто подарує нам свою молодість!

І знову подумала Мар'я: "І стара я врятую Івана. А тут стільки людей страждає ".

- Якщо так, - сказала вона, - я готова віддати вам свою молодість.

І відразу ж баби перетворилися на молодих жінок. Вони плакали і сміялися від радості, цілували дітей. Зате довгі коси Мар'ї стали сивими, обличчя і руки вкрилися глибокими зморшками.

Жінки обіймали її, дякували:

- Спасибі тобі, добра душа, вік тебе пам'ятати будемо! Прийми і від нас подарунок. Ці залізні чоботи змайстрували наші чоловіки. В них твої ноги ніколи не втомляться. Вони приведуть тебе в царство Злодіса. Там ти побачиш варту в срібних шоломах. Віддай їй чоботи і скажи: "Впізнаєте свою роботу, шевці? Ці чоботи прислали вам дружини і матері. Вони день і ніч плачуть - вас додому чекають".

Наділу Мар'я залізні чоботи і відправилася в шлях-дорогу.

Довго, чи ні вона йшла, тільки бачить на шляху ще одне місто. І в ньому знову тільки жінки та діти. Всі на землі лежать. Стогоном стогнуть, плачем плачуть.

Запитує Мар'я:

- Як мені знайти шлях в царство Злодіса? Але що тут сталося, чому ви так гірко плачете?

- Ах, бабуся, - простогнала жінки. - Поглянь, які страшні хвороби наслав на нас Злодіс. Погибелі на нього немає! А наших мужів, самих кращих на світі корабельників, в своє царство повів, в свою варту перетворив.

- Як же вас позбавити від такої напасті? - Запитала Мар'я.

Заплакали жінки і сказали:

- Це може зробити тільки той, хто подарує нам своє здоров'я. А де знайти таку людину? Ох, горе нам, горе!

Подумала Мар'я: "І хвора я все зроблю для Івана, а тут стільки людей страждає".

- Я готова віддати вам своє здоров'я, - сказала вона.

Не встигла Мар'я вимовити ці слова, як всі жінки і діти стали здоровими. Зате вона застогнала від болю.

Обняли її жінки і говорять:

- Спасибі тобі, рідна, за твоє добре серце! Прийми ж і від нас подарунок - ось цей кораблик з горіхової шкаралупи. Царство Злодіса лежить по той бік моря. Кинеш кораблик в воду - він великим кораблем обернеться. Коли припливеш в царство Злодіса і побачиш варту в мідних шоломах, скажи: "Корабельники, корабельники! Чи впізнаєте корабель, що зробили своїми руками? Це дружини і матері його посилають. Вони день і ніч плачуть - вас додому чекають".

Взяла Мар'я маленький кораблик та й знову пустилася в дорогу.

Вдвічі важче вона здавалася їй тепер: адже стала вона хворою і немічної старою. Добре, що ноги не втомлювалися - виручали залізні чоботи.

Дійшла Мар'я до моря. Кипить воно, хвилі здіймаються до самого неба. Кинула вона в воду кораблик. Обернувся він кораблем з білим вітрилом. Поплила на ньому через море в царство Злодіса.

Невдовзі і інший берег з'явився, на березі стража в мідних шоломах.

Закричали стражники.

- Гей, хто там на кораблі! Готуйся до смерті! Ще жодна людина живою не зійшла на цей берег.

Чекали вони воїнів, а перед ними з'явилася старезна, горбата бабуся.

Запитує їх Мар'я:

- Корабельники, корабелиники! Хіба ви свій корабель не впізнали? Його посилають вам дружини і матері. Вони день і ніч плачуть - вас додому чекають.

Від цих слів розвіялися чаклунські чари Злодіса. Схаменулися корабельники, кинули свої шоломи і списи в море, стали корабель хазяйським оком оглядати, перевіряти, чи все там на місці.

А Мар'я побрела далі.

Дивиться по сторонах - ні полів, ні садів. Зате чутно, як шаблі та списи точать: до нової війни готуються.

Звідки не візьмись - налетіла стража в срібних шоломах.

- Як ти сюди потрапила, стара? - кричить. - Ще ні одна чужа людина тут не залишалася живою. Готуйся і ти до смерті!

Зняла Мар'я з ніг залізні чоботи, кинула їх стражникам.

- Впізнаєте свою роботу, шевці? - питає. - Ці чоботи прислали ваші дружини і матері. Вони день і ніч плачуть. Вас додому чекають.

Зникло чаклунство. Прийшли до тями шевці, схопили чоботи та й рушили зі всіх ніг до моря.

А Мар'я далі пішла. І ось перед нею кришталевий палац стоїть, вогнями на сонці переливається.

Підійшла вона до золотих сход, хоче по них піднятися. Та ба! Як з-під землі з'явилася стража в золотих шоломах.

- Як ти сюди пробралася, стара? - кричить. - Ще ні один чужий не входив в цей палац. Готуйся до смерті!

Кинула вона їм коровай і говорить:

- Тримайте-но хлібець, пекарі! Його прислали ваші дружини і матері. Вони день і ніч плачуть. Вас додому чекають.

Звільнилися від закляття і пекарі. Схопили хліб і теж побігли що було сил до моря.

А Мар'я увійшла в палац і зупинилася.

На всіх стінах срібні дзеркала висять. З кожного на неї дивиться старезна, горбата баба.

- Здрастуй, дівчино-красуня, здрастуй, Мар'я! - Почула вона голос Злодіса. - Що, красою своєї милуєшся?

- Здрастуй, Злодіс! - Відповіла Мар'я. - Я прийшла до тебе, як ти наказав, щоб врятувати царевича.

Низько вклонився Злодіс своєї гості й сказав:

- У тебе вірне серце, Мар'я! Випила ти три чаші горя, перепливла кипуче море, перемогла мою невсипущу варту. Тому я зняв закляття з Івана. Він живий-здоровий! Тільки от про тебе й думати забув. Не шкода тобі своєї краси, молодості та здоров'я, яких ти заради нього позбулася?

- Ні, не шкода, - відповіла Марія. - Лише б він був щасливий...

- Ти щедра, але і я не жадібний. Візьми все назад! - Говорить Злодіс.

І ось в дзеркалах заусміхалася красуня, якою світ не бачив!

Милується нею Злодіс і говорить:

- Не годиться тобі, Мар'я, з такою красою бути служницею у Лиходія, весь вік страждати. Залишайся тут, будь моєю дружиною, царицею мого царства!

Ляснув він у долоні, і опинилися вони у великій коморі, де в золотих скриньках лежали дорогоцінні прикраси, мереживні убори, наряди один іншого багатший і красивіший.

- Вибирай! - Каже їй Злодіс.

Дівчина навіть не глянула на них.

Ще раз ляснув Злодіс в долоні. З’явилися вони в іншій комори, де сто скарбників рахували золоті монети.

- Все твоє буде! - Говорить Злодіс.

- Не треба мені чужого золота, - відповідає Мар'я.

Тупнув Злодіс ногою, і опинилися вони в саду у чарівного озера.

- Глянь-но сюди! - Говорить він їй.

Глянула дівчина в воду і бачить палац царя Лиходія. Одна за одною під'їжджають до палацу золочені карети. Виходять гарно вбрані наречені. А на ганку Іван їх зустрічає ...

Замилувалася царевичем дівчина - про Злодіса і думати забула.

А він каже:

- Бачиш, Іване одружитися зібрався, забув про тебе. І ти про нього забудь! Адже я для тебе все що захочеш зроблю. Скажи тільки, чим мені тебе порадувати?

- Я хочу на Івана поглянути, щастям його помилуватися! - Мовила дівчина.

- Ах ти дурна дівчина! - Закричав Злодіс. - Даремно я тобі красу повернув, всі мої багатства показував! Однак по-твоєму. Я дотримаю слово. Але за це ти знову станеш старою, горбатою та хворою.

І вмить Марія перетворилася на старезну горбату бабу. А сам Злодіс - в чорного ворона.

Не встигла Марія оком моргнути - опинилася вона у палаці царя Лиходія.

Веселощі там йшли небачені. Іван-царевич запрошував на танець то одну наречену, то іншу.

Цар Лиходій відкликав сина в бік і каже йому:

- Пора, Іван, тобі зробити свій вибір. Ну, яка ж з наречених тобі сподобалася?

Опустив царевич голову і каже:

- Жодна, батько. Не підганяй мене. Дозволь мені по саду погуляти, з думками зібратися,

Йде Іван по знайомій доріжці. Скільки разів ходив він по ній з Марією! В саду кожен кущ її руками посаджений, її турботами вирощений.

Зупинився царевич у куща червоних троянд і сказав:

- Нехай же тут перестане битися моє серце! Нехай воно не належить нікому іншому!

Вийняв царевич за пояса свій кинджал заніс руку, щоб з життям покінчити, але в цей час біля огорожі почувся тупіт варти і крики. Підійшов Іван ближче і бачить, що стражники женуть геть маленьку горбату стареньку, а вона дивиться на нього в упор і щось шепоче.

- Залиште її! - Наказав царевич. - І пропустіть сюди, раз вона цього хоче!

Стражники підхопили стареньку і поставили її перед царевичем. Слідом прилетів і сів на огорожу великий чорний ворон.

Подивився Іван на рване плаття бабусі і каже їй:

- Не багато, видно, ти живеш, бабуся, дозволь трохи допомогти тобі.

І простягнув їй гаманець, повний золотих монет.

Але старенька не прийняла подарунка.

Здивувався царевич і ще ласкавіше запитує її:

- Навіщо ти сюди прийшла, бабуся? Не бійся, скажи мені!

- Іване! - Тільки й змогла вимовити Мар'я.

- Мар'я! Моя Мар'я! Це твій голос! - Вигукнув царевич.

- К-р-р-ах! - Каркнув чорний ворон і впав мертвим.

Тієї ж миті стара обернулася колишньої красунею.

Взяв її царевич за руку і повів геть, подалі від палацу. Незабаром вони дісталися до іншого царства, де їх знати не знали, дізнатися не могли.

Найнялися вони на роботу садівниками, зажили мирно і щасливо.

А коли стала у них підростати синьоока, золотокудра донька Анюта, - виростили вони для неї синьо-золоту квітку і назвали її Братки.

Правда, багато хто цю квітку називає ще й по-іншому: Іван-да-Мар'я. Ну, кому як подобається.