Закрити
Чарлз Діккенс “Різдвяна пісня у прозі”
16 Жовтня 2012, 20:13 , Переглядів: 21228
FacebookTwitterLivejournal
Чарлз Діккенс “Різдвяна пісня у прозі” Фото: www.ipadown.com Чарлз Діккенс “Різдвяна пісня у прозі”

Святвечірнє оповідання з привидами.

Строфа перша

Розпочати з того, що Марлі був мертвим. Сумнівів щодо цього бути не могло. Свідоцтво про його погреб підписали священик, паламар, господар похоронного бюро і старший могильник. Його підписав Скрудж. А вже якщо Скрудж докладав до якого-небудь документа руку, папір той чимало вартував на біржі 1 .

Отож, старий Марлі був мертвий, мов цвях у одвірку.

Чи знав про це Скрудж? Авжеж. А як же могло бути інакше? Скрудж і Марлі були компаньйонами з давніх-давен. Скрудж був єдиною довіреною особою Марлі, його єдиним уповноваженим в усіх справах, його єдиним виконавцем духівниці 2 , його єдиним законним спадкоємцем, його єдиним товаришем і єдиною людиною, яка провела його на кладовище. Та все ж, Скруджа ця сумна подія пригнітила не настільки, аби його ділова хватка могла його зрадити, тож день погребу свого друга він відзначив укладенням вельми вигідної оборудки. Ось я й спімнув про погреб Марлі, і це навертає мене до того, з чого я й розпочав. Не могло бути ані найменшого сумніву в тім, що Марлі мертвий. Слід ясно усвідомити собі це. Інакше не буде нічого незвичайного в тій історії, яку я маю намір вам розповісти.

Скрудж не викреслив імені Марлі з вивіски. Воно красувалося там, над дверима контори, ще багато літ поспіль: Скрудж і Марлі. Фірма була неабияк відома під цією назвою. І який-небудь новачок у справах, звертаючись до Скруджа, іноді називав його Скруджем, а іноді — Марлі. Скрудж відгукувався на будь-яке з цих імен. Йому було байдуже.

Але ж і скнара він був, отой Скрудж! От вже хто вмів витискати юшку, витягати жили, заганяти у домовину, засягати, заграбастувати, обдирати... Умів, умів старий гріховодник! Це був кремінь, а не чоловік. Потайний, замкнений, самітній — він ховався, немов слимак у мушлю. Душевний холод заморозив зсередини старечі риси його обличчя, загострив гачкуватий ніс, зморщив шкіру на щоках, скував ходу, змусив посиніти вуста і почервоніти очі, зробив крижаним його скрипучий голос. Присутність Скруджа заморожувала його контору навіть у літню спеку, і він не дозволяв їй відтанути хоча б на півградуса і на веселі свята.

Ніхто ніколи не перепиняв його на вулиці радісним вигуком: «Люб’язний Скрудж! Як поживаєте? Коли зайдете мене провідати?» Жоден старець не наважувався простягти до нього руку за милостинею, жоден малюк не осмілювався запитати у нього, котра година, і жодного разу в житті ані однісінька душа не попрохала його вказати дорогу.

Здавалось, навіть собаки, проводирі сліпців, тямили, що він за людина, і, заздрівши його, поспішали затягти господаря в перший-ліпший під’їзд чи підворіття, а потому довго метляли хвостом, немовби кажучи: «Та про мене, людина без очей, як ось ти, господарю, далебі краща, аніж з лихим оком».

Ви гадаєте, це засмучувало Скруджа? Аніскілечки. Він долав свій життєвий шлях, цураючись усіх, і ті, хто його добре знав, уважали, що відлякувати щонайменший вияв приязні йому навіть якось солодко.

І от одного разу — до того ж, не коли-небудь, а якраз на самісінький святвечір — старий Скрудж чапів у себе в конторі над рахунковими книгами. Стояла холодна, похмура погода, та й до того ж іще запав туман, і Скрудж чув, як за вікном сновигають взад-вперед перехожі, голосно тупочучи по хіднику, відсапуючись та плескаючи себе по боках, аби зігрітись. Міський годинник на дзвіниці щойно вибив третю, але вже темнілося, власне, того дня супилося вже від самого ранку, і вогники свічок, що замріли у вікнах сусідніх контор, лягали багряними мазками на темну завісу туману — таку густу, що, видавалося, її можна помацати руками.

Скрудж тримав двері напівпрочиненими, аби мати можливість пильнувати за своїм клерком 3 , який у маленькій темній комірці, чи, кажучи точніше, комірчині, переписував папери. Коли у Скруджа в каміні вугілля було небагато, то в клерка ще менше,— видавалося, там тліє одна-однісінька вуглинка. Але клерк не міг докинути вугілля, позаяк Скрудж тримав ящик з вугіллям у себе в кімнаті, і варто було клеркові з’явитися там із коминковим совком, як господар починав уголос побоюватись про можливу розлуку зі своїм помічником. Тому клерк обмотав якнайтугіше шию вовняним шарфом і спробував зігрітися побіля свічки, проте, не маючи занадто бурхливої фантазії, й тут зазнав поразки.

— З наступаючим святом, дядечку! Бажаю вам гарненько порозважатися на свята! — пролунав життєрадісний вигук.

Це був голос племінника Скруджа. Юнак настільки стрімко влетів до контори, що Скрудж не встиг підвести голову від паперів, як племінник вже опинився коло його столу.

— Дурниця! — буркнув Скрудж. — Нісенітниця!

— Це святці — нісенітниця, дядечку? — перепитав племінник. — Мабуть, я вас не зрозумів!

— Ви чули! — мовив Скрудж.— Порозважатися на святці! А ти сам за яким правом хочеш розважатися? Які в тебе підстави для веселощів? Чи тобі видається, що ти недостатньо бідний?

— В такому разі,— весело відізвався племінник,— за яким це ви правом так похмуро налаштовані, дядечку? Які у вас підстави бути похмурим? Чи вам видається, що ви ще недостатньо заможні?

На це Скрудж, не маючи часу підготувати більш докладну відповідь, повторив своє «дурниця» і ще додав «нісенітниця!»

— Не бурчіть, дядечку,— мовив племінник.

— А що накажеш мені робити,— зауважив Скрудж,— коли я живу серед таких телепнів, як ось ти? Веселі святці! Та згинь ти зі своїми святцями! Що таке святці для таких, як ти? Це означає, що пора виплачувати рахунки, а грошей у тебе катма. Час підводити річний баланс, а в тебе з місяця на місяць жодних прибутків, одні лише видатки, і хоча до твоїх літ додалася одиниця, до капіталу не додалося жодного пенні. Була б моя воля,— з обуренням провадив далі Скрудж, — я б такого бевзя, котрий бігає та галасує: «Веселі святці! Веселі святці!» — зварив би живцем, вкупі з начинкою, для святкового пудингу, а в могилу йому застромив кілок з падуба.

— Дядечку! — став благати племінник.

— Племіннику! — відрубав дядечко. — Святкуй свої святці, як сам знаєш, а мені дозволь святкувати їх по-своєму.

— Годі вам гніватися, дядечку! Завітайте завтра до нас та пообідайте з нами.

Скрудж відказав, що швидше він завітає до... Справді, так і сказав, без жодного сорому, а насамкінець додав ще кілька міцних слівець.

— Але чому ж? — вигукнув племінник. — Чому?

— А чому ти одружився? — запитав Скрудж.

— Закохався, ось чому.

— Закохався! — пробурчав Скрудж таким тоном, ніби почув ще одну відчайдушну нісенітницю на кшталт «веселих святців». — Ну, моє шанування!

— Але ж послухайте, дядечку, ви ж і раніше не тішили мене своїми відвідинами, навіщо ж тепер звалювати все на моє одруження?

— Моє шанування! — повторив Скрудж.

— Дуже шкода, що ви такі невблаганні. Я ж бо ніколи не сварився з вами і ніяк не візьму в тяму, за що ви на мене гніваєтесь. І все-таки я зробив цей крок до зближення заради свята. Ну що ж, я своєму святковому настрою не зраджу. Отож, зичу вам веселого Різдва, дядечку.

— Моє шанування! — мовив Скрудж.

— І щасливого Нового Року!

— Моє шанування! — повторив Скрудж.

І все ж племінник, полишаючи контору, нічим не виявив своєї прикрості. Біля дверей він затримався, щоби привітати клерка, який хоч і закоцюбнув від холоду, все ж виявився теплішим за Скруджа і сердечно відповів на привітання.

— Ось ще один божевільний! — пробурмотів Скрудж, підслухавши відповідь клерка.— Якийсь нікчемний писака з платнею п’ятнадцять шилінгів 4 , обтяжений жінкою та дітьми, а туди ж — і собі править про веселі свята! Від таких якраз у Бедлам втікати!

А тим часом бідолашний божевільний, випустивши племінника Скруджа, впустив нових відвідувачів. Це були два опасисті джентльмени3 з приємною зовнішністю, в руках вони тримали якісь папки та папери. Знявши капелюхи, вони увійшли до контори і вклонилися Скруджу.

— Скрудж і Марлі, якщо не помиляюся? — поспитав один з них, звірившись із якимось реєстром. — Я маю втіху розмовляти з містером Скруджем чи з містером Марлі?

— Містер Марлі вже сім літ як спочиває на кладовищі, — відказав Скрудж.

— В такому разі ми не маємо сумнівів, що щедрість і широта натури покійника рівною мірою притаманна і компаньйону, що пережив його, — мовив один з джентльменів, простягнувши свої документи.

І він не помилився, бо вони таки вартували один одного, ці достойні компаньйони, ці споріднені душі. Зачувши лиховісне слово «щедрість», Скрудж спохмурнів, похитав головою і повернув відвідувачеві його папери.

— У ці святкові дні, містере Скрудж, — провадив далі відвідувач, беручи з конторки перо, — більше, ніж будь-коли, нам личить у міру сил виявляти піклування про вбогих і знедолених, які особливо страждають в таку сувору пору року. Тисячі злидарів потребують найнеобхіднішого. Сотні тисяч не мають даху над головою. Яку суму дозволите записати від вашого імені?

— Жодної.

— Ви хочете офірувати, не відкриваючи свого ймення?

— Я хочу, аби мене залишили у спокої, — відрізав Скрудж. — Позаяк ви, джентльмени, забагли довідатися, чого я хочу, — ось вам моя відповідь. Я не бавлю себе на свята і не маю коштів бавити гультіпак. До побачення, джентльмени!

Бачачи, що наполягати даремно, джентльмени подалися геть, а Скрудж, страшенно вдоволений із себе, повернувся до своїх перерваних справ у незвично веселому, як для нього, настрої.

Врешті настав час зачиняти контору. Скрудж неохоче зліз зі свого високого стільця, подаючи тим самим мовчазний знак знемагаючому в комірчині клеркові, і той миттю задув свічку та натягнув капелюха.

— Ви, либонь, завтра взагалі не маєте наміру приказуватися на роботу? — запитав Скрудж.

— Якщо лишень це буде досить зручно, сер.

— Це зовсім незручно, — мовив Скрудж, — і недобросовісно. Але якщо я утримаю з вас за це півкрони, ви ж уважатимете себе ображеним, хіба не так?

Клерк витиснув якусь подобизну посмішки.

— Проте, — провадив далі Скрудж, — ви і в гадці не маєте, що я можу вважати себе ображеним, коли плачу вам гроші даремно.

Клерк зауважив, що таке трапляється лише раз на рік.

— Доволі слабке виправдання для того, аби щороку, двадцять п’ятого грудня, запихати руку в мою кишеню,— промовив Скрудж, застібаючи пальто на всі ґудзики.— Але, вочевидь, ви, що б там не було, хочете пробайдикувати цілісінький день. То ж будьте такі ласкаві післязавтра з’явитися якомога раніше.

Клерк пообіцяв з’явитися якомога раніше, і Скрудж, продовжуючи бурчати, ступив за поріг. Як оком змигнути контору було зачинено, а клерк, скотившись разів зо двадцять — аби віддати належне святвечору — крижаним схилом Корнгілу разом зі стовписьком хлопчиків (кінці його білого шарфа так і метлялися в нього за спиною, бо ж він не міг дозволити собі розкіш мати пальто), кинувся не чуючи ніг додому в Кемден-Таун — бавитися зі своїми дітлахами у піжмурки.

Скрудж з’їв свій похмурий обід у похмурій корчмі1, де він зазвичай обідав, проглянув усі газети, які там були, і, згаявши решту вечора над прибутково-видатковою книгою, вирушив додому спати. Він замешкував у квартирі, що належала колись його покійному компаньйонові. Це була похмура анфілада кімнат, що займала частину невисокої понурої будівлі в глибині двору.

І ось. Достеменно відомо, що у дверному молоткові, який висів біля вхідних дверей, не було нічого особливого, якщо не брати до уваги його надміру великих розмірів. Незаперечним залишається і той факт, що Скрудж бачив цей молоток щоранку й щовечора з того самого дня, як замешкав у цьому будинку. Слід також відзначити, що Скрудж, спімнувши за дня свого компаньйона, який віддав Богові душу сім літ тому, більше жодного разу не згадував про небіжчика. А тепер нехай мені хто-небудь пояснить, як могло трапитися, що Скрудж, всунувши ключа до замкової щілини, зненацька вздрів перед собою не киянку, котра, до речі кажучи, не зазнала протягом цього часу аніякогісічких змін, а лице Марлі.

Обличчя Марлі. Воно не губилося у непроникному мороці, як решта предметів у дворі, а навпаки випромінювало примарне сяйво, геть наче гнилий омар у темному льосі. Воно не виражало ні люті, ні гніву, а зоріло на Скруджа саме так, як дивився було на нього небіжчик Марлі ще за життя, зсунувши свої безбарвні окуляри на блідого, немов у мерця, лоба. Лишень волосся якось дивно ворушилося, наче б на нього віяло жаром з гарячої печі, а широко розплющені очі дивилися зовсім нерухомо, і це, у поєднанні з трупною барвою обличчя, навіювало жах. І все ж не стільки самий вигляд цього обличчя був жахливий, як щось інше, що було немов би десь поза ним.

Скрудж пильно втупився у цю дивовижу, і обличчя Марлі в ту ж мить перетворилося на дверний молоток.

Ми покривили б душею, сказавши, що Скрудж не був вражений і що по жилах у нього не перебіг той холод, якого він не відчував від малечих літ. Та після хвилинного вагання він знову рішуче взявся за ключ, повернув його в замку, ввійшов у дім і запалив свічку. Все ж, перш ніж зачинити за собою важкі двері своєї квартири, Скрудж пройшовся кімнатами, аби пересвідчитися, що там усе гаразд. Воно й не дивно — обличчя небіжчика Марлі все ще стояло у нього перед очима.

Вітальня, спальня, спижарня. Всюди, як і має бути. Під столом — нікого, під диваном — нікого, в коминку жевріє скупий вогник, миска та ложка чекають на столі, банячок з рідкою вівсяною кашею (якою Скрудж лікував себе на ніч від застуди) — на поличці в печі. Під ліжком — нікого, в шафі — нікого, в халаті, що висів на стіні й мав якийсь підозрілий вигляд,— теж нікого. В спижарні усе на місці: іржаві коминкові решітки, пара старих черевиків, два кошики для риби, триногий вмивальник і коцюба.

Тут погляд його випадково трапив на дзвіночок. Цей старий, давно вже непотрібний дзвіночок був колись підвішений, з якоюсь нікому не знаною метою, в кімнаті й сполучений з одним із приміщень горішнього поверху. З безмежним подивом та почуттям незбагненного страху Скрудж раптом помітив, що дзвіночок починає розгойдуватися. Спочатку він розгойдувався ледь помітно, і дзвону майже не було чутно, але згодом він задзвонив голосно і йому завторували усі дзвіночки в домі.

Дзвін тривав. Імовірно, не більше хвилини, але Скруджеві ця хвилина видалася вічністю. Потому дзвіночки змовкли так само несподівано, як і задзвонили,— всі воднораз, і в ту ж мить десь зі споду долинув брязкіт заліза — так, начебто в льосі хтось волік по діжках залізного ланцюга. Скрудж мимоволі пригадав собі оповідки, що коли в будинках з’являються привиди, то вони, зазвичай, тягнуть за собою ланцюги.

Тут двері льоху розчахнулися з таким грюкотом, ніби стрельнула гармата, і брязкіт ланцюгів став долинати виразніше. Ось він залунав уже на східцях і звільна зближався до квартири Скруджа.

— Все одно нісенітниця! — мовив Скрудж. — Не вірю я в привидів. — Проте обличчя йому враз змінилося, щойно він уздрів одного з них просто перед собою. Без жодної затримки привид проник до кімнати крізь зачинені двері й зупинився перед Скруджем. В ту ж мить полум’я, що вже було зовсім пригасло в печі, зненацька яскраво спалахнуло, ніби хотіло вигукнути: «Я впізнаю його! Це — дух Марлі!» — й знову потахло.

Так, це було його обличчя. Обличчя Марлі. Так, це був Марлі — зі своєю кіскою, в незмінній жилетці, вузеньких панталонах і чоботях. Китиці на чоботях стриміли, волосся на голові стриміло, кіска стриміла, поли сюртука повідстовбурчувались. Довгий ланцюг оперізував його і волікся слідом по підлозі на кшталт хвоста. Він складався (Скрудж чудово це бачив) з ключів, колодок, карнавок, документів, гросбухів1 та важких гаманців із залізними застібками. Тіло привида було геть прозоре, і Скрудж, оглядаючи його спереду, виразно бачив крізь жилетку два задні ґудзики на сюртуці.

— Що це означає? — промовив Скрудж їдко й зимно, як завше. — Чого вам від мене треба?

— Багато чого. — Не було ані краплі сумніву в тому, що це голос Марлі.

— Хто ви такий?

— Поспитай-но ліпше, ким я був.

— Ким же ви були, в такому разі? — спитав Скрудж, вивищуючи голос. — Як на привида, ви занадто примх... перебірливі. — Він хотів було сказати «примхливі», та злякався, що це надто вже скидатиметься на каламбур.

— За життя я був твоїм компаньйоном, Джейкобом Марлі.

— Чи не бажаєте ви... присісти... Чи не можете ви присісти? — спитав Скрудж, з недовірою вдивляючись у привида.

— Ти не віриш у мене, — зауважив привид.

— Еге ж, не вірю, — мовив Скрудж.

— І що ж, крім свідчення твоїх власних чуттів, могло б переконати тебе в тому, що я існую?

— Не знаю.

— Чому ж ти не ймеш віри власним очам і вухам?

— Бо так, — мовив Скрудж. — Не хочу, щоб до кінця моїх днів мене переслідували злі духи, створені моєю ж уявою. Одним словом, усе це дурниці! Дурниці й ще раз дурниці!

З цими словами привид знагла так страшенно зойкнув і заповзявся так скажено гримотіти ланцюгами, що Скрудж вхопився за крісло, побоюючись втратити свідомість. Але й це було ще дрібницею у порівнянні з тим жахом, що охопив його, коли привид зненацька розмотав свою хустку на голові (можна було подумати, що йому стало гаряче!) і в нього відвисла щелепа.

Заламавши руки, Скрудж гримнувся на коліна.

— Змилуйтеся! — зблагав він .— Жахлива примаро, навіщо ти мучиш мене?!

— Суєтний розуме! — відказав привид. — Віриш ти тепер у мене чи ні?

— Вірю! — вигукнув Скрудж. — Де вже тут не вірити!

Тут з грудей привида знову вирвався зойк, і він знову загримотів ланцюгами, заламуючи свої безтілесні руки.

— Ти в ланцюгах? — пробелькотів Скрудж, тремтячи. — Скажи мені — чому?

— Я ношу ланцюг, якого сам скував собі за життя, — відповів привид, — я кував його ланка за ланкою, ярд за ярдом. Я оперезався ним по своїй охоті і по своїй охоті його ношу. Хіба вигляд цього ланцюга тобі не знайомий?

Скруджа щораз більше проймали дрижаки.

— Можливо, — провадив далі привид,— тобі захочеться дізнатись про вагу й довжину ланцюга, якого тягаєш ти сам? Якогось святвечора сім років тому він був анітрохи не коротшим від оцього, та й важив не менше. Але ти ж вдосталь попрацював над ним з того часу. Тепер це надійний, здоровезний ланцюг!

Скрудж зиркнув собі на ноги, очікуючи вздріти обперізуючий їх залізний ланцюг ярдів так на сто в довжину, але не побачив нічого.

— Джейкобе! — заблагав він.— Джейкобе Марлі, старий! Поговоримо про що-небудь інше! Розрадь, заспокой мене, Джейкобе!

— Я не приношу розради, Ебінезере Скрудж! — відказав привид.— Вона виходить з інших сфер. Інші посланці приносять її — та й людям іншого сорту. І оповісти тобі про все це я теж не в змозі. Надто небагато мені дозволено. Я не смію відпочивати, я не смію баритися, не смію ніде зупинятися. За життя мій дух ніколи не відлітав за вузькі межі нашої контори,— чи чуєш ти мене! — ніколи не блукав за стінами цієї нори — нашої розмінної крамниці,— тож роки довгих, виснажливих мандрів очікують на мене тепер.

— Але ж ти завжди добре вів свої справи, Джейкобе, — пробурмотів Скрудж, котрий вже почав достосовувати його слова щодо себе.

— Справи! — скрикнув привид, знову заламуючи руки. — Турбота про ближнього — ось до чого я повинен був прагнути! Милосердя, співчуття, щедрість — ось на що повинен був спрямувати я свою діяльність. А заняття комерцією — то лишень краплина води в безмежному океані призначених мені справ.

Скруджеві вже зуб на зуб не трапляв — він був страшенно наляканий тим, що привид щораз більше хвилюється.

— Слухай мене! — скрикнув привид. — Мій час минає.

— Я слухаю, — сказав Скрудж, — але змилуйся наді мною, Джейкобе, не висловлюйся так піднесено. Прошу тебе, говори простіше!

— Як трапилося, що я постав перед тобою в подобизні, приступній твоєму зорові, — цього я тобі не скажу. Незримий я сидів поруч тебе день при дні.

Відкриття було не з приємних. Скруджа знову затіпало, як у лихоманці, й він витер холодний піт, що виступив йому на лобі.

— І повір мені, це була не найлегша частина моєї спокути, — провадив далі привид, — і я прибув сюди цієї ночі, аби звідомити тебе, що для тебе ще не все втрачено. Ти ще можеш уникнути своєї долі, Ебінезере, тому що я поклопотався за тебе.

— Ти завжди був мені другом, — сказав Скрудж .— Спасибі тобі.

— Тебе навідають, — продовжував привид, — ще три Духи.

Тепер і в Скруджа відвисла щелепа.

— А чи не про це ти поклопотався, Джейкобе, чи не в цьому моя надія? — запитав він слабким голосом.

— У цьому.

— Тоді... тоді, може, ліпше не треба? — мовив Скрудж.

— Якщо ці Духи не з’являться тобі, ти підеш моїми слідами, — сказав привид.— Отож, очікуй першого Духа завтра, як тільки виб’є Годину Після Опівночі.

— А чи не можуть вони прийти всі воднораз, Джейкобе? — боязко запитав Скрудж. — Щоби вже чимскоріше із цим покінчити?

— Очікуй другого наступної ночі в ту ж годину. Очікуй третього — третьої доби опівночі, з останнім ударом годинника. А зі мною тобі вже не судилося більше спіткатися. Та гляди ж, для свого добра запам’ятай твердо все, що трапилося з тобою сьогодні.

Привид поманив Скруджа до себе, і той скорився. Коли поміж ними залишалося не більше двох кроків, привид застережливо підніс руку. Скрудж зупинився. Він зупинився не так з покори, скільки від подивування й страху. Бо як тільки рука привида піднеслася догори, до Скруджа долинули якісь невиразні згуки: непевні й недоладні, але незмовно жалібні голосіння й стогони, важкі зітхання каяття та гірких жалощів. Привид якусь хвилю наслухав, а потому приєднав і свій голос до жалібного хору і, знявшись понад землею, розтанув у мороці морозяної ночі за вікном.

Скрудж раптом відчув, що його необоримо хилить на сон. Не роздягаючись, він впав на ліжко й одразу ж заснув, як убитий.

Строфа друга

Перший із трьох духів

(короткий переказ)

До Скруджа серед ночі прийшов перший дух – дух минулого Різдва. Він доторкнувся до серця старого скнари і повів його скрізь стіну будинку на вулицю. Згодом вони опинилися на сільській дорозі. Скрудж упізнав місцевість де народився та зростав дитиною. Дух показав йому школу, його приятелів, сестру та кілька зворушливих епізодів з його колишнього життя. Потім дух показав йому дівчину, яку той залишив заради грошей, її сім’ю, яка могла бути його сім’єю.  Все побачене сильно вразило Скруджа. Він мало не втратив свідомість від розпачу; і дух переніс його назад у його спальню.

Строфа третя

Другий із трьох Духів

(скорочено)

Гучно схропнувши, Скрудж прокинувся і сів у ліжку, намагаючись дати лад своїм думкам. Цього разу йому не потрібно було нагадувати про те, що небавом годинник на дзвіниці виб’є Першу Після Опівночі. Він відчував, що пробудився якраз вчасно, бо на нього чекала розмова з другим Духом, який мав з’явитися завдяки втручанню в його справи Джейкоба Марлі.

Проте, приготувавшись до найгіршого, він аж ніяк не розраховував на цілковиту відсутність будь-чого, тож, коли годинник на дзвіниці вибив першу і жоден привид не з’явився, Скруджа затіпало, як в лихоманці. Проминуло ще п’ять хвилин, десять, п’ятнадцять — нічого. Але увесь цей час Скрудж, і далі лежачи в ліжку, перебував начебто в самому центрі багряно-червоного сяйва, котре, лиш тільки годинник пробив один раз, заструмувало невідь звідки, і саме через те, що це було всього лиш сяйво, і Скрудж не міг збагнути, звідкіля воно взялося та що означає, усе це видавалося йому страшнішим за добру копу привидів.

Врешті Скрудж подумав, що джерело примарного світла може бути в сусідній кімнаті, звідкіля, власне, якщо придивитися уважніше, воно й струмувало. Як тільки він до кінця усвідомив це, то зараз же тихцем сповз із ліжка і, човгаючи капцями, попростував до дверей. Не встигла його рука торкнутися до клямки, чийсь незнайомий голос, покликавши його на ім’я, звелів йому ввійти. Скрудж скорився.

Це була його власна кімната. Сумнівів бути не могло. Але вона дивовижно змінилася. Всі стіни й стелю прикрашали живі рослини, тож кімната швидше нагадувала гай. Яскраві блискучі ягоди весело визирали з-поміж зеленого листя. На підлозі величезною купою, що нагадувала трон, лежали складені смажені індички, гуси, кури, дичина, свинячі окости, великі шматки телятини, молочні поросята, гірлянди сосисок, печені пиріжки, пудинги, барила з устрицями, гарячі каштани, рум’яні яблука, соковиті апельсини, духмяні грушки, здоровенні пироги з лівером та чаші з гарячим пуншем, що його запахущі випари стелилися у повітрі, немов туман. І на цій купі всіляких потрав невимушено й велично сидів такий веселий і сяйливий Велетень, що аж серце раділо від одного погляду на нього. В руці він тримав смолоскип, який скидався своїми обрисами на ріг достатку; він підняв його високо над головою, щоб як слід освітити Скруджа, коли той просунув голову в двері.

— Увійди! — гукнув Скруджеві Привид. — Увійди, та зазнайомимось, старий!

Скрудж боязко ступив до кімнати й зупинився, похнюпивши голову, перед Привидом. Скрудж вже не був тим колишнім похмурим стариганом, і не зважувався підвести очі, аби зустріти світлий і добрий погляд Привида.

— Я Дух Сьогоднішніх Свят, — сказав Привид. — Поглянь на мене!

Після короткого знайомства Скрудж разом з духом помандрували вулицями міста, яке вже святкувало Різдво. Скрізь було чути церковні дзвони, веселі співи, гомін та святкові вітання. Всі люди бажали одне одному щасливого та веселого Різдва.

Вони, як і раніше незримі, перенеслися на глуху околицю міста. Якраз до житла клерка, — того самого, який працював у Скруджевій конторі, — попрямував Дух, тягнучи за собою Скруджа, котрий міцно вчепився за край його мантії. На порозі дому Боба Кретчита Дух зупинився і, посміхаючись, скропив його житло своїм світильником. Подумайте лишень! Житло Боба, котрий заробляв усього лишень якихось п’ятнадцять «бобиків», цебто шилінгів, на тиждень! Боба, котрий щосуботи клав до кишені всього лиш п’ятнадцять матеріальних втілень свого християнського ймення! І все ж таки святочний Дух вшанував своїм благословенням усі його чотири комірчини.

Ця домівка була дуже вбогою. Усі члени сім’ї клерка були зодягнені в старий поношений одяг. Наймолодший син Боба Кретчита – Крихітка Тім – був калікою. Проте цього вечора в їхній домівці було весело й гамірно. Адже це Різдво! Але найбільше вразило Скруджа те, що за святковою вечерею  писар дякував особисто йому за цей маленький банкет, і навіть запропонував усім випити за здоров’я свого господаря.

Вони помандрували далі.

Яким же було здивування Скруджа, яким був його подив, коли він зачув зненацька веселий, розкотистий сміх! Але тут його очікувала ще більша несподіванка,— він-бо впізнав сміх свого племінника і помітив, що перебуває у світлій, просторій, добре напаленій кімнаті, а Дух стоїть поруч, лагідно дивлячись не на кого-небудь, а на того ж самісінького племінника.

В його домівці було багато гостей, лунали веселі розмови, сміх, жарти. Після святкового обіду співали пісень, грали ігри. Спостерігаючи за подіями Скрудж так захопився, що непомітно приєднався до однієї гри. Проте ніхто не помітив його і не почув його голосу.

Дядечко Скрудж, тим часом, непомітно для себе так розвеселився і на серці йому зробилося так легко, що він неодмінно виголосив би тост за здоров’я усієї чесної компанії, яка й не здогадувалася про його присутність, і подякував би їй у своїй, хоч і безгучній, промові, коли б тільки Дух вділив йому на це трохи часу. Але, як тільки останнє слово злетіло з вуст племінника, видиво пощезло, і Дух зі Скруджем помандрували далі.

Далеко-далеко стелився їм шлях, і чимало навідали вони жител, чимало вздріли далеких країн, і всюди приносили людям радість і щастя. Дух ставав в узголів’ї хворого, і хворий оживав і веселішав; він підходив до мандрівців, що журилися на чужині, і їм видавалося, що вітчизна вже близько; наближався до тих, хто знемагав у життєвій боротьбі — і їх окрилювала нова надія; приступав до бідарів — і вони відкривали в собі багатство. В тюрмах, у лікарнях і шпиталях, по вбогих притулках злиднів, — всюди, де суєтність та нікчемна земна погорда не замикають серце людське перед благодатним духом свята, — всюди давав він людям своє благословення, навчаючи Скруджа заповідям милосердя.

Довго тривала ця ніч, якщо це була всього лишень одна ніч, у чому Скрудж небезпідставно сумнівався,— йому здавалося, що обидва святочні тижні промайнули з тих пір, як він подався з Духом у мандри...

В цю мить годинник вибив опівніч.

Скрудж озирнувся в пошуках Духа, але його вже не було. Коли дванадцятий удар дзвону відгув серед тиші, Скрудж згадав пророцтво Джейкоба Марлі й, звівши очі, уздрів величного Привида, загорненого з ніг до голови у плаща з каптуром, — він линув до нього понад землею, скидаючись на хмару, а чи туман.

Строфа четверта

Останній із Духів 

(скорочено)

Дух наближався — мовчазно, повільно, суворо. І коли він був уже зовсім поруч, від нього війнуло на Скруджа такою похмурою таємничістю, що той впав перед ним на коліна.

Чорне, схоже на саван1, убрання Привида приховувало його голову, обличчя, постать — виднілася тільки одна, простягнена вперед рука. Якби не було цієї руки, Привид злився б із ніччю і годі було б тоді розпізнати його посеред навколишнього мороку.

Він побачив перед собою духа прийдешнього Різдва. Довгий час тривала тиша. Дух нічого не говорячи пішов уперед як і прийшов. Скрудж пішов слідом. Цього разу дух привів його на біржу, де його знайомі говорили про смерть якогось скнари. Далі вони потрапили в хату, в якій злодії ділили речі, котрі вони поцупили в одного померлого чоловіка. Врешті-решт вони потрапили на кладовище де нещасний Скрудж побачив свою занедбану могилу.

Але Привид, як і досі, німував, стоячи непорушно. Дріж пройняв Скруджа від голови до п’ят. Колінкуючи, він підповз до могили і, слідкуючи поглядом за вказуючим перстом Привида, прочитав на порослій мохом камінній плиті своє власне ім’я: Ебінезер Скрудж.

— То це був я — той, кого бачили ми на смертному ложі? — заволав він, стоячи на колінах.

Рука Привида вказала на нього і знову на могилу.

— Ні, ні, Дух! О ні!

Рука залишалася непорушною.

— Дух! — заблагав Скрудж, вхопившись за поділ його плаща. — Вислухай мене! Я вже не та людина, якою був. І я вже не буду таким, яким міг би стати, коли б не трапилось мені зустрітися з тобою. Навіщо ж показуєш ти мені все це, коли немає для мене порятунку?!

І Скрудж, охоплений безмежною мукою, схопив руку Привида. Привид спробував визволитися, але відчай додав Скруджеві сили, і він міцно тримався руки. Все ж Привид виявився сильнішим і відштовхнув Скруджа від себе.

Здійнявши руки в останньому благанні, Скрудж знову звернувся до Духа, прохаючи змінити його долю, і раптом помітив, що Дух перемінився на виду. Його каптур і мантія вкрилися великими зморшками, обвисли, та й увесь він зіщулився, перетворюючись на різьблену колонку постелі.

Завершення

Так! І це була колонка його власного ліжка, і кімната була також його власна. А найпрекраснішим було те, що й Майбутнє належало йому і він міг ще змінити свою долю.

— Я спокутую своє Минуле Теперішнім і Майбутнім! — повторив Скрудж, швиденько вилізаючи з постелі.— І пам’ять про трьох Духів буде вічно жити в мені. О Джейкоб Марлі! Вознесемо ж хвалу Небу і світлому святу Різдва! На колінах возношу я їм хвалу, старий Джейкобе! На колінах!

Він так горів бажанням здійснити свої добрі наміри і так хвилювався, що голос не слухався його, а обличчя все ще було мокрим від сліз, тому що він ридма ридав, коли старався вмилостивити Духа. Кажучи так, він вовтузився зі своїм одягом, вивертав його навиворіт, одягав задом наперед, пхав руку не в той рукав і ногу не в ту штанину — словом, виробляв від хвилювання купу всяких дурниць.

— Сам не знаю, що зі мною коїться! — вигукнув він, плачучи і сміючись. — Мені так легко, ніби я пір’їнка, так радісно, ніби я ангел, так весело, ніби я школяр! А голова йде обертом, як у п’яного! Поздоровляю з Різдвом, з веселими святцями всіх, всіх! Бажаю щастя в Новому році всім, всім на світі! Гоп-ля-ля! Гоп-ля-ля! Ура! Ура! Ой-ля-ля!

Він швидко кинувся у вітальню і зупинився, відсапуючись.

— Ось і каструлька, в якій була вівсянка! — вигукнув він і знову забігав по кімнаті. — А ось через ці двері проникла сюди Тінь Джейкоба Марлі! А в цьому куті сидів Дух Нинішніх святців! А за цим вікном я бачив літаючі душі. Все так, все на місці, і все це було, було! Ха-ха-ха!

Нічого й сказати, це був прекрасний сміх, сміх що треба — особливо для людини, яка давно вже розучилася сміятися. А це ж був тільки початок, тільки передвістя ще багатьох хвилин такого ж радісного, веселого, задушевного сміху.

— Який же ж сьогодні день, яке число? — питав себе Скрудж. — Не знаю, як довго я пробув поміж Духів. Не знаю! Я нічого не знаю. Я мов новонароджене дитя. Нехай! Не біда. Воно й краще — бути немовлям. Гоп-ля-ля! Гоп-ля-ля! Ура! Ой-ля-ля!

Його радісні викрики перервав церковний благовіст. О, як весело дзвонили дзвони! Дінь-ділі-ділі! Бом-бом-бом! О, як чудесно! Як дивно, дивно!

— Який нині день? — звісившись вниз, крикнув Скрудж якомусь хлопчині, який, вирядившись як на свято, стирчав у нього під вікнами і роззирався навкруги.

— Чого? — в здивуванні, яке не передати, запитав хлопчина.

— Який у нас нині день, милий хлопчику? — повторив Скрудж.

— Нині? — знову здивувався хлопчина. — Та ж нині Різдво!

«Різдво! — подумав Скрудж. — Так я не пропустив свята! Духи зробили все це за одну ніч. Вони все можуть, варто їм лише захотіти. Звичайно, можуть. Звичайно».

— Послухай, милий хлопчику!

— Еге? — відізвався хлопчина.

— Ти знаєш пташину крамницю за квартал звідси, на куті? — запитав Скрудж.

— Ну як не знати! — відповів він.

— Яка розумна дитина! — втішився Скрудж. — Чарівна дитина! А чи не знаєш ти, продали вони вже індичку, що висіла в них у вікні? Не маленьку індичку, а велику, премійовану?

— Найбільшу, на зріст, як я?

— Яка дивовижна дитина! — вигукнув Скрудж. — Поговорити з такою одне задоволення. Так, найбільшу, шибайголово ти такий!

— Вона і зараз там висить, — повідомив хлопчина.

— Висить? — сказав Скрудж. — Тоді збігай, купи її.

— Пішов ти! — буркнув хлопчина.

— Ні, ні, я не жартую,— запевнив його Скрудж. — Піди купи її і звели принести сюди, а я скажу їм, куди її віднести. Приведи сюди прикажчика і одержиш від мене шилінг. А якщо впораєшся за п’ять хвилин, одержиш півкрони.

Хлопчина полетів стрілою і, мабуть, вправна була рука, що спустила цю стрілу з тятиви, бо вона не змарнувала даремно ні секунди.

— Я відправлю індичку Бобу Кретчиту! — пробурмотів Скрудж і від захоплення так і зайшовся сміхом. Ото вже він буде голову ламати — хто це йому прислав? Індичка ж, мабуть, вдвоє більша від крихітки Тіма. Навіть Джо Міллеру ніколи би не придумати такого жарту — послати індичку Бобу!

Перо погано слухалося його, але він все ж якось нашкрябав адресу і зійшов вниз — відчинити вхідні двері. Він стояв, очікуючи прикажчика, і тут погляд його впав на молоток на дверях.

— Я буду любити його до кінця днів моїх! — вигукнув Скрудж, погладжуючи молоток рукою.— А я ж і не дивився на нього ніколи. Яке в нього чесне, відкрите лице! Прекрасний молоток! А ось і індичка! Ура! Гоп-ля-ля! Моє шанування! Зі святом!

Ну й індичка ж то була — всім індичкам індичка! Сумнівно, що ця птиця могла коли-небудь триматися на ногах — вони б підломилися під її вагою, як дві соломинки.

— Ну, ні, вам її не донести до Кемден-Тауну, — сказав Скрудж. — Доведеться найняти кеб.

Він говорив це, вдоволено посміхаючись, заплатив за індичку і, вдоволено посміхаючись, заплатив за кеб, і, вдоволено посміхаючись, розрахувався з хлопчиною, і, вдоволено посміхаючись, опустився, задихавшись, в крісло і продовжував сміятися, поки сльози не потекли в нього по щоках.

Поголитися виявилось нелегкою справою, оскільки руки в нього все ще сильно тряслися, а гоління вимагає великої обережності, навіть якщо ви не дозволяєте собі пританцьовувати під час цього заняття.

Втім, відріж Скрудж собі кінчик носа, він спокійно заліпив би рану пластирем і однаково залишився б цілком задоволеним.

Нарешті, прибравшись святково, він вийшов з дому. Вулицями вже валом йшов люд — точнісінько, як у той різдвяний ранок, котрий Скрудж провів з Духом Нинішніх святок, і, заклавши руки за спину, Скрудж крокував вулицею, сяючою посмішкою вітаючи кожного зустрічного. І такий був у нього щасливий вигляд, що двоє-троє перехожих, приязно посміхнувшись у відповідь, сказали йому:

— Доброго ранку, сер! Зі святом вас!

І Скрудж не раз згадував потім, що слова ці пролунали в його вухах райською музикою.

Не встиг він відійти від дому, як побачив, що назустріч йому йде опасистий пан — той самий, що, зайшовши до нього в контору на Святвечір, запитав:

— Скрудж і Марлі, якщо не помиляюсь?

У нього впало серце від думки про те, який погляд йому подарує цей шановний старець, коли вони зійдуться, але він знав, що не повинен ухилятися від призначеного йому шляху.

— Вітаю вас, дорогий сер, — сказав Скрудж, пришвидшуючи крок і простягуючи обидві руки старому джентльмену. — Сподіваюсь, ви успішно завершили задумане вчора? Ви задумали дуже добру справу. Вітаю вас зі святом, сер!

— Містер Скрудж?

— Цілком правильно, — відповів Скрудж. — Це моє ім’я, але побоююсь, що воно звучить для вас не дуже приємно. Дозвольте попросити у вас вибачення. І я вам буду дуже вдячний, якщо... — Скрудж прошепотів йому щось на вухо.

— Господи помилуй! — вигукнув джентльмен, роззявивши рота від подиву. — Мій дорогий містере Скрудж, ви жартуєте?

— Ні в якому разі,— сказав Скрудж.— І прошу вас, ні фартингом менше. Повірте, я цим лише cплачую частину своїх давніх боргів. Можете ви зробити мені цю послугу?

— Дорогий сер! — сказав той, потискуючи йому руку. — Я просто не знаю, як і дякувати вам, така щедр...

— Прошу вас, ані слова більше, — обірвав його Скрудж. — Зробіть мені втіху — зайдіть мене провідати. Дуже вас прошу.

— З радістю! — вигукнув старий джентльмен, і не може бути сумніву, що це говорилося від душі.

— Дякую вам, — сказав Скрудж. — Тисячу разів дякую! Дуже вам зобов’язаний. Дай вам Бог здоров’я!

Скрудж побував у церкві, потім побродив вулицями. Він приглядався до перехожих, що поспішали повз нього, гладив по голівках дітей, розмовляв з жебраками, заглядав у вікна квартир, і в підвальні вікна кухонь, і все, що він бачив, наповнювало його серце радістю. Чи думав він коли-небудь, що найзвичайнісінька прогулянка — та й взагалі що б то не було — може зробити його таким щасливим!

А коли почало смеркатися, він вирушив до будинку племінника.

Не раз і не два пройшовся він повз дім туди і назад, не наважуючись постукати в двері. Нарешті, набравшись духу, піднявся на ґанок.

— Вдома хазяїн? — запитав він дівчину, яка відчинила йому двері. — Яка мила дівчина! Прекрасна дівчина!

— Вдома, сер.

— А де він, моє золото? — запитав Скрудж.

— В їдальні, сер, і хазяйка також. Дозвольте, я вас проведу.

— Дякую. Ваш хазяїн мене знає, — сказав Скрудж, вже взявшись за ручку дверей до їдальні. — Я пройду сам, моя дорога.

Він тихенько покрутив ручку і просунув голову в двері. Господарі в цю хвилину оглядали парадно накритий обідній стіл...

— Фреде! — покликав Скрудж.

Сили небесні, як здригнулася племінниця! Вона сиділа в кутку, поставивши ноги на ослінчик, і Скрудж зовсім забув про неї цієї хвилини, інакше він ніколи... не став би так її лякати.

— З нами хресна сила! — вигукнув Фред. — Хто це?

— Це я, твій дядечко Скрудж. Я прийшов до тебе пообідати. Ти приймеш мене, Фреде?

Чи прийме він дядечка! Та він на радощах ледь не відірвав йому геть зовсім руку. Через п’ять хвилин Скрудж почував себе як удома. Такого сердечного прийому він ще зроду не зустрічав.

Племінниця була, мов крапля води, схожою на ту, що з’явилася йому напередодні. Те ж саме можна було сказати і про Топпера, що згодом прийшов, і про пухкеньку сестричку, яка з’явилася вслід за ним, та й про всіх інших гостей.

Ах, який це був прекрасний вечір! І які прекрасні забави! І яка прекрасна одностайність у всьому! Яке щастя!

А зранку, ледь почало світати, Скрудж уже сидів у себе в конторі. О так, він прийшов удосвіта. Він горів бажанням потрапити туди раніше від Боба Кретчита і спіймати клерка на тому, що той спізнився на роботу. Скрудж просто мріяв про це.

І це йому вдалося! Так, вдалося! Годинник вибив дев’яту. Боба немає. Чверть десятої. Скрудж сидів за своєю конторкою, навстіж розчинивши двері, щоб бачити, як Боб прошмигне в свій підвальчик.

Ще за дверима Боб стягнув з голови кашкет і розмотав свій теплий шарф. І ось він уже сидів на табуретці і з такою швидкістю водив по папері пером, ніби хотів наздогнати і залишити позаду ту дев’яту годину, що втекла від нього.

— А ось і ви! — пробурчав Скрудж, наслідуючи своє власне вічне бурчання. — Як накажете зрозуміти вашу появу на роботі в цю годину дня?

— Прошу вибачення, сер, — сказав Боб. — Я насправді трохи запізнився!

— Ах, ось як! Ви запізнилися? — підхопив Скрудж. — О так, мені також видається, що ви запізнилися. Будьте ласкаві, потрудіться підійти сюди, сер.

— Це ж один-єдиний раз за цілий рік, сер, — жалібно промимрив Боб, виповзаючи зі свого підвальчика.— Більше цього не буде, сер. Я дозволив собі вчора трохи повеселитися.

— Ну, ось що я вам скажу, приятелю, — промовив Скрудж. — Більше я цього не потерплю, а тому... — Тут він зіскочив з крісла і дав Бобу такого стусана, що той задом влетів назад у свій підвал. — А тому, — продовжував Скрудж, — я маю намір підвищити вам платню!

Боб затремтів і потайки потягнувся за лінійкою. У нього сяйнула було думка оглушити Скруджа ударом по голові, скрутити йому руки за спиною, крикнути «ґвалт» і чекати, поки принесуть гамівну сорочку.

— Поздоровляю вас зі святом, Бобе, — сказав Скрудж, плеснувши Боба по плечу, і цього разу видно було, що він при повному розумі. — І бажаю вам, друзяко, добренько розважитися на цих святках, а то колись ви з моєї милості не дуже-то веселилися. Я збільшу вам платню і постараюся що-небудь зробити і для вашого сімейства. Сьогодні ввечері ми покумекаємо над цим за келихом різдвяного глінтвейну, а зараз, Бобе Кретчит, перш ніж ви надряпаєте ще хоч одну кому, я наказую вам збігати купити відерце вугілля та розпалити пожаркіше вогонь.

І Скрудж додержав слова. Він зробив все, що обіцяв Бобу, і навіть більше, значно більше...

Джерело: http://www.soroka-tm.com.ua
Автор: Переказ В. Гайди
Видалити Відміна
Забанити Відміна