Закрити
Солодка перерва
10 Лютого 2009, 00:00 , Переглядів: 3824
FacebookTwitterLivejournal
Солодка перерва Кохання

О, як це було чудово!.. Минуло вже багато часу, а я й досі пам’ятаю той теплий весняний день, коли на великій перерві всі вийшли надвір, щоб удосталь насолодитися прекрасною травневою погодою, і ми лишилися в класі удвох...

Передчуваючи, що день сьогодні видасться важливий, я вдягла свою найкращу блакитну кофтинку і вплела у волосся білу атласну стрічку. Коли закінчився третій урок, я дістала зі свого наплічника підручник з історії і вдала, що читаю, хоча неважко було помітити, що я навіть не намагаюся повільно переводити погляд із початку до кінця друкованого рядка. Навіть не відводячи очей від підручника, я знала, що всі виходять із класу, а Рома залишається. У мене почервоніли вуха.

Коли ми лишились удвох, я раптом зрозуміла, що коли й далі вдаватиму, що читаю, він не наважиться заговорити. Я гучно закрила підручник, гучно встала з-за парти й підійшла до вікна. На мить визирнувши надвір і нічого там не побачивши від хвилювання, я глянула на Рому так, наче викликаю його на дуель. У нього теж були червоні вуха.

Дивлячись не на мене, а на дошку, він сказав:

– Слухай, не хочеш зіграти в цукерочку?

"Отак, – подумала я. – Він сказав не "зіграємо в цукерочку?" і не "хочу зіграти з тобою в цукерочку". Він сказав "не хочеш?". Це означає, що не має значення, скажу я "так" чи "ні". В будь-якому випадку відповідь вийде не ствердна. А я ж не можу відповісти "хочу", бо це буде надто відверто й він може подумати казна-що". Все це промайнуло в моїй голові за одну мить.

– А в тебе є з собою цукерки? – спитала я, примруживши очі. У мене самої в боковій кишені наплічника був цілий пакет.

– Є, – сказав Рома й усміхнувся. О-о-о, ця усмішка…

Гра полягає в тому, щоб по черзі витягати з пакета кулясті цукерочки й відповідно до їхнього кольору згадувати пісню або фільм, сюжет яких малювати на аркуші паперу. Потім обмінюватись аркушами й відгадувати, що мав на увазі суперник. Хто більше відгадає, той і виграв.

Першою я витягла помаранчеву цукерку. Одразу згадала дитячу пісеньку "Оранжевоє нєбо, оранжевоє морє, оранжевоє солнце, оранжевий вєрблюд" і намалювала помаранчевим олівцем на вирваному із зошита аркуші дівчинку в коротенькій сукенці та її маму, з рота якої вилітали ноти. Ми помінялися малюнками, і я одразу здогадалася, що Рома витягнув зелену цукерку, бо на його малюнку був зображений величезний негр, біленька мишка й чоловік у чорній касці, до якого йшла стрілочка з написом "Том Генкс". Потім я витягла синю цукерку й намалювала блакитну бухту. А Рома не здогадався, що це фільм "Блакитна лагуна". І намалював для мене два чорних ока.

Так ми гралися майже всю перерву. Було дуже весело, в мене навіть перестало несамовито калатати серце. І тут я витягла червону цукерку. "Що ж намалювати? – думала я. – "Міліон алих роз" буде якось тупо, "Червоні вітрила" – теж. Є, звичайно, фільм "Червоний полісмен", але ж як його намалювати?" Глянувши на Рому, я зрозуміла, що його теж охопили сумніви. "Цікаво, що ж він витягнув?" – подумала я і все-таки зобразила Арнольда Шварценеґґера з пістолетом і щедро замалювала йому обличчя червоним олівцем. На Роминому малюнку був високий чоловік із дуже кучерявим волоссям, який спускався ескалатором в одному червоному черевику. Я ледве здогадалася, що це П’єр Рішар.

Обмінявшись суворими поглядами, ми одночасно полізли руками до пакета з цукерками. І моя знову виявилася червоною. Я взяла її до рота й почала повільно жувати. Що ж робити? Повторення сюжету заборонялося правилами гри. Я глянула на Рому. Він про щось напружено думав. Я мимоволі скривилася й абияк намалювала три квітки, ледь схожі на троянди, і кривеньке вікно вгорі. Рома зобразив довгокосу дівчину в слов’янському сарафані, що, мабуть, означало слова з дитячої пісеньки "Красная дєвіца, добрая царіца". Це було дуже смішно.

Я знову запхнула руку до різнокольорового пакета. Була впевнена, що не витягну червону цукерку втретє.

Але… Вона лежала на моїй долоні, й мені здавалося, що навіть тінь від неї червона. Цієї миті мені згадалася пісня "Два кольори": "червоне – то любов, а чорне – то журба". Я глянула на Рому. Він щось дуже зосереджено малював. Спробував закласти неслухняне пасмо свого темно-русявого чуба за вухо, але воно знову випало. А біля лівої брови в нього був невеличкий шрам після вітрянки…

Я взяла червоний олівець і намалювала серце. Ретельно зафарбувавши його, простягнула малюнок Ромі. Він дав мені свій. Там було зображене маленьке червоне сердечко, пронизане стрілою. В мене знов запалали вуха… Задзвенів дзвінок на урок.

Журнал "Однокласник", №2, 2009

Автор: Оля МУЖАНОВСЬКА
Видалити Відміна
Забанити Відміна