Ми сиділи біля вікна й зітхали. У кожної була своя причина: Оля сумувала за Антоном, Валька знову двійку схопила, а я – так, за компанію. Звичайно, з моїм Сашунею і з навчанням у мене все було добре, але ж не псувати дівчатам своєю веселістю й без того поганого настрою.

В кімнаті витав сум осіннього захмареного вечора, і день, гаразд не почавшись, так і закінчувався – зіпсованим. Бувають же такі дні, коли всю каву випито, балачки перебалакано, події пережито, а поганий настрій чатує в кожному кутку, визирає з-за кожної речі й узагалі – допікає до сліз.

– А знаєте що? – розірвала раптом ланцюг тиші Валя. – Ходімте всі в кіно!

Я була не проти, але Оля заперечливо похитала головою: вона не хотіла виходити якраз тоді, коли могли принести листа від її хлопця.

– Ну, тоді… може… Принести торбу цукерок і об’їстися до смерті? – не вгавала Валя.

Цю пропозицію ми підтримали, й Валька, згрібши гаманець, пакет і куртку, пострибала сходами вниз. Весела вона дівчина, ніколи надто довго не сумує.

Минуло хвилин двадцять. Оля вкотре передивлялася давні фото, де застигли для історії щасливі миті її кохання, а я чаділа сигаретою. Паскудна звичка, а відмовитись ніяк не можу; добре хоч дівчата не скаржаться. Раптом двері наче вітром розчахнуло – до кімнати увірвалася Валька.

– Олько, танцюй!

– Що таке?

– Лист тобі прийшов! Ось, бачиш? – Валя високо підняла над головою конверт і згорнутий удвоє аркуш. – Так бігла, навіть не встигла читнути, що там…

– Від Антона!.. Віддай!

– Е ні! А то ми так і не дізнаємося, що він там тобі пише!

Оля, знервована довгою відсутністю звісточок від коханого, мало не плакала. Вона вигукнула щось нерозбірливе й кинулась відбирати аркуш, але Валька шпурнула його мені, й бідолашний лист запурхав по кімнаті. Звичайно, це було неправильно, але нам до лиха хотілося хоч якось розважитись…

– Це моє, чуєш! Віддай!

– Лови, Катько!

І тут папірець раптом підхопило протягом із відчиненого вікна, й клаптик паперу визначив свою долю сам: крутнувшись кілька разів під стелею, ні з того ні з сього шарпнувся в куток і потрапив у попільничку, де з моєї милості догоряла коробочка від сірників. Ми закам’яніли, не в змозі відвести від нього очей…

– Боже, та він же горить! – закричала Оля й метнулась туди.

Ми вже не заважали. Папірець палав яскравим полум’ям...

– Ка-пу-т… – пробурмотіла Валька.

Та Оля, наче не помічаючи, що обпікає руку, вихопила листа й загасила долонею, а тоді завмерла в кутку, розглядаючи шматочок паперу, якого не встиг відібрати вогонь.

Кілька хвилин висіла тривожна мовчанка. Що довше Оля читала, то блідішою ставала. За хвилю звела очі, повні сліз:

– Він більше не напише… Боже, що мені робити?!

– Та не переймайся ти! – знайшлася Валька. – Не ти перша, не ти й остання. Іншого знайдеш.
Але Оля нічого не чула:

– Це був його останній лист… Він мені хотів щось сказати… Щось важливе…

Нам було страшенно ніяково.

– Нічого, – спробувала втішити я. – Ми йому зателефонуємо, й він скаже, що написав.

– Не скаже! Та що ви знаєте!.. Не скаже! – Ми вперше бачили нашу завжди стриману відмінницю в істериці. – Хіба ви знаєте, як він хворів?! – Її голос зривався на ридання. – Господи, та вони ж обіцяли, що все буде добре… З ним усе буде добре…

Найтяжче було те, що ми нічим не могли зарадити.

Журнал "Однокласник", №2, 2009.