Закрити
Галю
18 Липня 2008, 00:00 , Переглядів: 2198
FacebookTwitterLivejournal
Галю Галю

Галю! - летить над рівним, як під лінійку вирівняним степом, над латаними-перелатаними залізними дахами повоєнного райцентру.

 

- Галю! - над дорогами, не мощеними камінням, а просто глиняними, червоними-червоними! Тут уся земля така - червона глина. Від спеки вона тріскається, і всі дороги вкриті сухими тріщинами, у яких живуть москалики, веселі, прудкі комахи, теж червоні, такі, як ця земля.

- Галю! Галю! - чути під величезним вигорілим небом, бо тут нема жодної високої будівлі, крім веж газорозвідки на самісінькому обрії.

Це кличуть мене мої приятелі, малі козачата. Галя - це я. Навколо самі Нюшки, Танюшки, Машутки, Дашутки. Я Галя одна, тому що моя мама - українка. Але ім'я моє тут люблять і звуть із задоволенням, протяжно, дзвінко:

- Галю! Побігли в Хохли! Там іриски привезли! Льовка Сисоєв уже чергу зайняв для всіх!

Хохли - це українська слобода. Українців досить багато: і тих, що ще за царя вислали, і теперішніх, що від німця втекли у ці спекотні, неродючі, поливні землі. Мама моя теж втікала сюди він німців, але їхала не просто так, а до родичів чоловіка.

Із чоловіком познайомилася в Києві, де вчилася у технікумі. Її обранець, мій майбутній батько, родом був з Дону. За чотири місяці після весілля він пішов на фронт, наказавши мамі їхати до його батьків. От чому я і народилася під цим немилосердним сонцем, від якого і волосся у мене линяло і сукенка блакитна линяла, пошита із тітчиної хустки. Добре, що я мала на зріст, то й хустки вистачило. Мама і не шила, а просто прорізала посередині дірку, а по боках зчепила й одягла на мене. І вийшов з мене якийсь кумедний птах із гострими крильцями замість рукавів. Ластів'я, та й годі! І літати мені було б краще, аніж бігти, бо дуже вже пече босі п'яти ця червона дорога.

Я біжу разом із ватагою засмаглих козачат центром містечка, повзкам'яного Леніна і бронзового Сталіна. Мені їх так шкода!

Вони стоять у кашкетах та верхньому одязі, мабуть, геть змокли!
Швидко перебігаємо привоз. Це базар тут так зветься. Привоз - то для малечі казка, свято! Тут всього побачиш. Он, наприклад, ота здоровенна верблюдиця, біла і кругла, мов хмарина. А коло неї верблюжа жовтеньке, ніжками вихвицює, наче пританцьовує.

Старий віслюк привіз цілого воза із торішніми гарбузами. Я знаю, вони дуже солодкі, якщо бабуся Лукія спече, порізавши великими скибками. А ось дядько продає раки, повний кошик раків, здоровенних, червоних, варених. Виглядають наче страшними, але яка то смакота! А на виході з привозу стоїть дідок із морською свинкою. Він завжди тут стоїть. Дідок жовтий-жовтий, у кольоровій тюбетейці. Це наш місцевий вгадувач долі. У нього на колінах скринька із квиточками, де написано долі людей. За десять копійок морська свинка витягає зубами один квиточок. Розгортаєш його і читаєш свою долю. Я тричі ходила вгадувати свою долю, і дідок мені читав, бо я ще читати не вмію. Тричі мені випадало бути щасливою і працювати бухгалтером. Мама розповіла мені, що таке бухгалтер, і мені не сподобалось. І потім, коли вчилася у школі, терпіти не могла математики. Я й досі помиляюся у розрахунках. Тоді, у свої п'ять років, я вагалася між професією вчительки і артистки.
На крайній випадок.

Сонце пече сильніше, бігти все важче. Скоро буде розбитий вокзал, здоровенна яма. Коли хтось зміг би поставити у неї місцеву школу, вона заховалася б разом із дахом. То яма від бомби. Півтони була бомба, кажуть дорослі люди. Тепер яма заросла кущами й травою і зовсім не страшна, але досі нагадує про недавню війну. Я теж потрапляла під бомби, як розказує мама, але сама цього не пам'ятаю, бо перший раз мені було місяць, а другий півроку.
Мене не зачепив навіть найменший уламочок. Місцеві тітки кажуть, що я щасливої вдачі дитина.

Далі бігти вже легше. Тут ростуть старі дерева, тому є трохи тіні. А потім буде пологовий будинок, де я народилася. Це незвичайний будинок, принаймні для мене.

Досить висока кам'яниця, у якої на вулицю виходить десять великих вікон і двері дубові, різьблені.
Вкритий будинок черепицею, а за ним - старий, фруктовий сад. Мені туди дозволяють лазити, і навіть рвати фрукти. То будинок мого діда. Так що народилася я у маєтку заможного господаря. Правда, дім вже давно відібрали, а діда розкуркулили. Дідовій сім'ї лишили одну літню кухню.

А ось і продтовари української слободи. Нас матері сюди частенько посилають, хоч і далеко. Тут і сіль без камінців, і сірники сухі, і мухи над оселедцями не літають. Вистоюємо досить довгу чергу з такої ж босоногої, засмаглої, напівголої малечі, що тримає принесені з дому пакети з газет. Так смішно. Майже на кожній газеті - портрет Сталіна. Отримуємо по двісті грамів ірисок і вертаємося додому, вже не бігцем, а повільно ступаючи червоною пилюкою і з насолодою смакуючи нескінченну цукерку.

Підходячи до дому, знову чую:

- Галю! Галюню! - і аж підстрибую від радості.

Галюнею мене зве тільки мій дядечко, молодший брат батька. Це зовсім ще молодий хлопець. Він працює водієм у газорозвідці. Йому підходить слово "дуже". Він дуже молодий, дуже веселий і дуже добрий. Моя бабуся завжди нарікає на нього:
- І коли ти подорослішаєш, Єгорко!

Машина, на якій він працює, теж якась недоросла, вантажівочка на півтори тони. Її звуть "полуторка". Сьогодні у дядька не було роботи, і він приїхав, аби здійснити свою і нашу давню мрію, звозити нас, дітей, по бузок. Що таке квіти у цій напівпустелі, знаємо лише ми, діти цього краю.

Тут кожну рослину треба довго і ретельно поливати, тому і радіють кожному стеблу. Отож ми, діти з усієї вулиці, набиваємося в кузов дядькової вантажівки та їдемо по бузок. Бузок росте далеко, кілометрів за п'ятнадцять від нашого містечка. В степу висаджено лісосмуги, аби затримувати сніг взимку. Та ця лісосмуга особлива. Вона з самого бузку. Виріс він високий, як дерева, а цвіте і білим, мов сніг, і рожевим, мов світання, і фіолетовим, мов сутінки. І пахощі на цілі кілометри розходяться!

Розказують, що той бузок посадив один мрійник задовго до війни. Кажуть, носив чорні кучері до плеч і великі окуляри, кумедний такий, завжди усміхнений. Садив скрізь лісосмуги, а тут посадив оцей бузок. Він прийнявся і розрісся, мов хащі.

Бузок вижив на цій твердій, неродючій землі, а мрійник не повернувся з війни. Та ми, малі, про це не думаємо. Ми блукаємо квітучим лісом, галасуємо, перегукуємося, набираємо такі букети, що важко підняти. Ми задихаємось від пахощів, ми щасливі! Потім знову набиваємось у кузов вантажівки, і вже не машина їде степом, а величезний букет, який не обхопити навіть велетню. А з-під квітів чути тонесенькі дитячі голоси і один юнацький. Ми співаємо. А співаємо ми про Галю.
Цієї української пісні навчила малих козачат я, а мене - моя мама.

Джерело: Острів знань
Автор: Журнал "Планета знань", № 4, 2008

Дана публікація розміщена на сайті Острів знань у електроному вигляді з відома і згоди власника авторських прав на некомерційній основі та охороняється законом «Про авторське право та суміжні права». Використання даного матеріалу, публікування і републікування на інших ресурсах мережі Інтернет допускається за умови розміщення прямого активного гіперпосилання на сайт. Будь-яке комерційне використання даного тексту без відома і згоди власника авторських прав не допускається. З питань комерційного використання даного матеріалу звертайтеся за адресою admin@ostriv.in.ua

Видалити Відміна
Забанити Відміна