Закрити
Дороги догори
05 Вересня 2006, 00:00 , Переглядів: 2161
FacebookTwitterLivejournal
Дороги догори Дороги догори

Прозові мініатюри Тараса Фасолі

Розтин Амура.

Двоє у сірниковій коробці – спина до спини – сиділи і розтинали Амура. Він тріпотів крильцями, виривався, але на те не зважали, і скальпелі слів врізалися так глибоко, що ми чули в собі його біль.
Амур був і мій, і її, але не наш. Власне, їх мало би бути два, але кому цікаво препарувати чужого демона? Тому продовжували, торкаючись нервів нестерильними думками.
Хронометр відчув свою недоречність і замовк. Вогники цигарок міряли час, і в їх світлі я бачив на собі окови. Дістали пилку для ампутацій, але кайдани були надто цінними і надто міцними, щоб їх отак просто розірвати. До того ж вони так добре пасували до нового однострою моєї душі, що я перестав вириватись і навіть вночі насолоджувався ланцюговою реакцією снів.
Почувся скрегіт – то скальпель від надто сильного натиску прошив Амура і врізався в операційний стіл...

***

До дому – 600 км.
Дороги заплелися в косу. Стою на березі запиленої ріки, якій дано текти в обидва боки.
Та я не спішу – до дому – аж 600 км.
Коли лягаю спати під зоряним небом, то з Ковша скапує крапля сили – сили йти далі.
До дому – 600 км.
І я відчуваю, як сила йти перетікає у силу терпіти, як рубцюються задавнені рани, як покриваються білим пушком мої злі жарти. Чекайте – скоро буду!
До дому ж – всього 600 км.

Love is…

Ці стосунки не вміщалися в голови друзів і батьків, а іноді навіть у наші. Геть не вміщалися вони і в українську лексику, в тому числі ненормативну. І не тому, що були надто великими, а просто – неправильними формою і змістом. Чим менше високих слів, тим менше нещиростей, але ми знаходили чим заповняти паузи, віддаючи належне інтелекту та тілу. Серця ж тим часом відпочивали і посміхалися одне одному.
Кажуть, що дружба між хлопцем і дівчиною – це стосунки або колишніх, або майбутніх коханців. Найсмішніше те, що одне одному не вадить.
Її тост: "Є любов філософська: є з ким, є чим, є де, але навіщо? Так п’ємо за любов і к бісу філософію!"
Мій тост: "Будьмо!".
Пили. Були. Любили? Любилися…
"Та невдовзі прийде осінь, ми усі розбіжимося по русифікованих містах…". Цікаво, що прийде після осені? – У нас же завжди все не так!
P.S. Вона вийшла заміж.

One Wild Night

Така тепла ніч на початку зими, що дим від цигарки самотньо біліє серед беззоряного грудня.
Трасою, що стелиться, наче розмотаний рулон туалетного паперу, йду подивитися в очі світанку.
Ще півгодини – і відбиток підошви на дверях нового дня засвідчить його початок.
Минулий же закінчився потиском руки, тепер я поза часом, десь між двома кілометровими стовпами, плутаючи – що і не дивно – кольори неба і землі.
Ще півгодини – і я знову займу своє місце на шахівниці календаря.
Всі сплять. Повертаю ключ у замку – а через кілька хвилин засинаю і сам, зі смаком хмелю на губах, посміхаючись уже заплющеними очима ночі, засвіченій, мов фотоплівка, ранішнім сонцем цього теплого грудня.

Готика.

Скеля. Сіра гостроверха скеля посеред міста, посеред небом і землею. Шпилі – Божі Ікла – трощать твердого лоба і вгризаються в мозок.
Входиш, нащадок мавпи, залишивши своє тваринне єство зовні, де воно сховалося поміж схожих камінних потвор.
Думав, ніхто не поставить тебе на коліна? П’ястук Вічного падає на непокірну потилицю, і ти падаєш, схиляючись перед Ним.
Хотів би стати звуком органної меси, але маю ім’я, що римується з "дисонанс".
Хотів би стати колоною і тримати століття, зв’язані вузлом, але життя зеленіє у моєму прізвищі.
Одного не помітив – там, високо на підвіконні, сиділа Смерть. Вона молилася.

Я (останні дні)

Я тоже когда-то был самоубийцей…
Крематорий, "Маленькая девочка"

Pro (et contra et cetera)
Це "доста!" прозвучало випадково, проте досить вагомо – так посилають к бісу у сварці набридливого співбесідника, так виривається грюк по столу – останній аргумент суперечки. В ньому було щось покаянне, щось від тих порожніх ранків, що передують кожній гарячій ночі і приходять після неї. Доста!

Вдих. Порожнеча. Всередині тісно і чорно… Видих. Я зможу, я витримаю, та ж у мене ціла купа стимулів, прохань і умовлянь, я ж колишній ніцшеанець, та ж усе тільки-но починається… Вдих. Сверблять губи. Сверблять зуби. Свербить потилиця. Сверблять мізки. І хочеться розчинитися в хмарці, провести прозору доріжку кільцями – в небо, до святого внутрішнього спокою. Хай йому, як все-таки сверблять губи! Видих. Посипаю їх сіллю, потім цукром, може, й перцем доведеться, а завтра – миш’яком, бо від усього мене лишився мороз за шкірою і рот, якому начхати на мою волю. А даремно! Вдих. Під шкірою – землетрус і льодовиковий період, а спинний мозок скручується у вузол, наче електричний вугор. Видих. Ще видих. Сховатися б від світу за димовою завісою, побігти за блукаючим вогником, що ось – перед очима. Вдих. Плююся кров’ю. І руки в крові. – Намагаючись заткнути голос горлянки, роздер язик і піднебіння… Видих. Десь в легенях проростає насінинка і пускає стебло ніжної барви. Їй хочеться жити. Мені теж. Тому й кидаю курити, от уже сьомий день.
Сверблять мізки…

Обговорення (1)
mawenka_ 09 Лютого 2008, 10:56
smiley интересно было почитать...я не знаю что сказать...мне понравилась Готика.
Видалити Відміна
Забанити Відміна